— Це все було несправжнє, Лілі. Ми не хотіли вас налякати.
— Вона раніше з'являлася у Притулку кошикаря. Вилазила з ріки і вказувала на мене пальцем. Вона була справжня. Я знала, що так воно і є. З неї на підлогу стікала вода і потім на тому місці була калюжа. Коли я не зізналася, а навпаки — приховала свій злочин, вона з'явилась у «Лебеді», а тепер тицяє в мене пальцем. Вона знає, що то зробила я.
— Що саме ви зробили, Лілі? — Рита сіла перед нею навпочіпки і взяла її руки в свої. — Розкажіть нам.
— Я її втопила!
— Ви втопили Амелію Вон?
— Вона не Амелія Вон! Вона Енн!
— Ви втопили свою сестру?
Лілі кивнула.
— Я втопила її! І вона не залишить мене у спокої, доки я не зізнаюся.
— Тепер я розумію, — сказав священник. — Вам і справді треба сповідатися. Розкажіть мені, як це сталося.
Тепер, коли діло дійшло до сповіді, Лілі заспокоїлася. Сльози у неї висохли, та й у голові стало трохи більше ладу. З волоссям, що вибилося з-під шпильок, та з великими блакитними очима на худорлявому обличчі вона видавалася навіть молодшою за свій вік, переповідаючи цю історію у світлі канделябра пасторової вітальні.
— Мені було дванадцять чи, може, тринадцять. Я жила в Оксфорді з мамою, вітчимом і зведеним братом. Мала маленьку сестричку Енн. На задньому дворі ми тримали свиней на продаж, але мій вітчим погано про них дбав, і вони постійно хворіли. Сестра теж була нездорова та квола. Ми з мамою її любили, а от мого вітчима вона дратувала. Він хотів другого сина. Для нього тільки хлопці щось важили. Він обурювався, що ми з сестрою так багато їмо. Ми його боялися, і мати теж. Тож я намагалася їсти менше та підгодовувала тендітну сестру. Але вона все одно нездужала. Одного дня, коли сестра лежала хвора в ліжку, мати полишила мене коло неї, а сама пішла купити їй ліків. Я повинна була приготувати вечерю і прислухатися до Енн на випадок, якщо з нею станеться напад кашлю. Вітчим розсердився б на матір за ліки, бо вони надто дорогі, й дівчиська не варті таких витрат. Я дуже хвилювалася, і мати також. Поки неньки не було, в кухню зайшов брат із якимось згортком. То виявився перев'язаний мотузкою мішок. Він сказав мені, що здохло одне порося. У таких випадках у мої обов'язки входило скидати трупи в річку, бо вітчимові не хотілося копати яму та ховати тварин. Я сказала братові, що мені ще треба приготувати вечерю, а він може віднести порося до річки й сам. Брат відповів, що його батько відлупцює мене так, що аж гай гудітиме, якщо я не зроблю так, як він каже. Тож я пішла. Мішок виявився важким. Коли я дісталася до річки, то поставила його на краю обриву, де було слизько, і підштовхнула. Тоді пішла додому. Коли дійшла до нашої вулиці, то побачила, що всі сусіди були надворі й про щось перешіптувалися. До мене підбігла мати. «Де Енн? — у розпачі крикнула вона. — Де твоя сестра?»
«У нашій кімнаті», — відповіла я, а мати ридала, лементувала і питала знову: «Де Енн? Чому тебе там не було? Куди Енн поділася?»
Одна з сусідок бачила, як я йшла кудись із важким мішком, тож вона запитала в мене, що в ньому було.
«Мертве порося», — відповіла я. Та коли вони стали розпитувати в мене, куди я ходила і що я з ним зробила, я не могла нічого відповісти — язик наче прилип мені до піднебіння.
Хтось із сусідів побіг тоді до ріки. Я хотіла залишитися з мамою, але вона була така зла на мене за те, що не впильнувала сестру, що я вирішила — краще сховатися.
Мій зведений брат був спостережливий. Він знав усі місця, де я ховалася від розлюченого вітчима. Брат мене одразу знайшов.
«Ти ж знаєш, що було у тому мішку, еге ж?»
«Порося», — відповіла я, бо так і думала.
А тоді він розповів мені, що я насправді скоїла.
«У тому мішку була Енн. Ти її втопила».
Я втекла з дому і дотепер нікому не розповідала правду про мою сестру.
Пізніше Рита запропонувала, а панотець пристав на цю пропозицію, щоб Лілі залишилася на ніч у гостьовій спальні священникового дому. Жінка мовчки скорилася, наче дитина.
Коли ліжко було розстелене, й Лілі вже зібралася йти нагору, щоб у нього вкластись, а Рита прощалася з пастором, Армстронг несподівано відкашлявся і вперше за вечір заговорив.
— Перш ніж ми розійдемось, я хотів би дізнатися…
Усі поглянули на нього.
— Це була довга ніч, а для місіс Вайт ще й дуже виснажлива, та чи можу я поставити одне останнє запитання?
Пастор кивнув.
— Лілі, як так сталося, що моя свиня Мод опинилася у Притулку кошикаря?