Дочка перевела погляд на матір.
— Скажи йому, матусю, — дозволила вона.
— Я відмовилася давати йому гроші. Він дуже грубо зі мною поводився.
— Робін сказав, що мама завжди була проти нього. Назвав її облудницею. Говорив різні бридкі речі про те, що було з нею до вашого шлюбу…
— Сьюзен усе це чула. Вона невчасно зайшла.
— Я хотіла сказати йому, щоб він не смів так поводитися з мамою. Я хотіла…
Очі дочки наповнилися сльозами.
Бесс поклала руку їй на плече.
— Він обернувся так швидко… Миттю вихопив твій ніж, що висів у піхвах за дверима. Він схопив Сьюзен…
Армстронг укляк на місці. Ножем, що висів у піхвах за дверима, він заколював свиней, тож ніколи не повертав його на місце, не довівши лезо до смертельної гостроти. Раптом йому стала зрозуміло, чому в дочки така незручна поза й перелякане обличчя…
— Я могла б утекти від нього, — схлипнула Сьюзен. — Могла б, але…
Роберт підійшов до дівчини, взяв її руку і прибрав від шиї. У руці вона стискала заплямовану кров'ю хусточку. Тендітну шкіру шиї перерізала червона лінія. Ніж увійшов достатньо глибоко, щоб пошкодити шкіру, і вийшов за якийсь дюйм від життєво важливих артерій. Армстронгові перехопило дихання.
— Матуся закричала і прибігли хлопчики. Робін завагався, коли їх побачив — вони майже такі ж дужі, як він. До того ж, їх було двоє. Він послабив хватку, і я змогла вислизнути…
— Де він тепер?
— Подався до старого дуба навпроти острова Бренді. Переказав тобі, що його можна буде знайти там. Ти маєш принести гроші, або його життя скінчене. Так він і сказав.
Армстронг вийшов із кухні й пішов углиб дому. Вони почули, як відчинились і зачинилися двері кабінету. Він був усередині якусь хвилину — й одразу вийшов, застібаючи на ходу пальто.
— Будь ласка, не йди туди, тату!
Він погладив дочку по голові, поцілував дружину в скроню і мовчки вийшов. Щойно за ним грюкнули двері, як прочинилися знову. Він поліз до піхов. Вони були порожні.
— Робін забрав ножа з собою, — пояснила Бесс.
Відповіддю на її слова було лише грюкання дверей.
Бурхливі зливи останніх днів поступилися місцем регулярним затяжним дощам. Кожна краплина води, що падала на річку, на поле, дах, листя чи на людину, робила це зі звуком, і ці звуки годі було відрізнити один від одного. Разом вони утворювали таку собі завісу дощового шуму, яка огорнула Армстронга та його кобилу Фліт і відгородила їх від решти світу.
— Я знаю, — вершник підбадьорив кобилу поплескуванням. — Я й сам би зараз радо сидів удома. Та справи кличуть.
Стежка була нерівна, кам'яниста, тож Фліт крокувала поволі, прокладаючи собі шлях між вибоїнами й оминаючи перешкоди. Час від часу вона піднімала голову і принюхувалася до повітря, а її вуха були постійно нашорошені.
Армстронг поринув у думки.
— Навіщо йому такі шалені гроші? — розмірковував він уголос. — І чому саме зараз?
У ямах на дорозі накопичилася вода, тож іноді кобила йшла просто по калюжах.
— Свою сестру! Власну сестру! — повторював Армстронг, хитаючи головою, а Фліт співчутливо іржала. — Іноді мені здається, що тут уже нічого не вдієш. Дитина — не порожня посудина, яку батьки наповнюють на свій розсуд. Вона з певним характером народжується, і вже не зробиш її інакшою, як би ти її не любив.
Вони продовжили шлях.
— Ми ж так його любили. Від усього серця. Я його всюди тягав за собою, показав йому світ. Навчив усього, що знаю сам… Він знав, що добре, а що погано. Я ж йому це пояснював, Фліт. Він не може поскаржитися на брак виховання.
Фліт у темряві рухалася вперед. Армстронг зітхнув.
— Він же ніколи тобі не подобався? Я намагався цього не помічати. Ти ж завжди зсувала вуха назад і рачкувала, коли він до тебе підходив. Що ж він тобі заподіяв? Я ніколи не хотів думати про нього погано, та й зараз не хочу, але є такі речі, на які навіть батько не може заплющити очі.
Армстронг підняв руку й змахнув із ока краплі.
— Це лише дощ, — запевнив він себе, проте клубок у горлі засвідчив інше. — А ще ж ми забули про дівчинку. І я б хотів у цьому розібратися, Фліт. У що він вплутався? Жоден батько не став би байдикувати так, як Робін. Що ж це за батько, який не може впізнати власну дитину? Бо та дівчинка йому не рідна, і він знав це з самого початку. То навіщо все це було? Як думаєш, він розповість мені про свою халепу? Як же зможу йому допомогти, якщо не знатиму, в чому справа? Він викручує мені руки, а потім скаржиться, що я недостатньо йому допомагаю.