Робін тремтів, як осичина.
— Дитина Вонів… — прошепотів приголомшений Армстронг. — Викрадення…
— Точно! Робін використав увесь свій арсенал зваблення, щоб переконати ту дурепу Рубі розлучитися з шилінгом. Твоя руда свиня дивилася посоловілими очима в круглі тупі очі того дівчиська, а за завісою Робін так мило по-поросячому провищав їй, куди піти, щоб побачити вночі обличчя свого судженого. Усе ж так і було, синку?
Робін сховав обличчя в долонях і повернувся до Армстронга, але той стиснув його зап'ястки й силою примусив дивитися собі у вічі.
— Це правда?
Робін зіщулився, обличчя у нього перекривилося.
— Але це ж іще не все. Так, Робе, хлопчику мій?
— Не слухай його! — заскиглив Робін.
— Звісно, бо це тільки зав'язок. Чия це була ідея з самого початку, Робе? Хто придумав, що треба вкрасти дівча у Вонів, і хто розробив план?
— То була твоя ідея!
— Ага, моя. Але що ти відразу забрав собі в голову?
Робін відвернувся.
— Хто хизувався своїм розумом? Хто роздавав накази веслувальникам у човні? Хто написав листа щодо викупу? Хто призначив усім місця у засідці? Хто, нарешті, в ніч викрадення ходив набундюченим і перевіряв, чи всі зрозуміли вказівки? Коли я побачив тебе, ще геть юного, а вже такого впевненого у собі та власному лиходійстві, то одразу подумав: «Оце мій хлопчик. У нього в жилах тече моя кров, а в серці живе моя підлість. І Армстронг безсилий її звідти вичавити. Він мій, душею та тілом».
— Дай йому гроші, — прошепотів Робін у вухо Армстронгові, але недостатньо тихо, бо Віктор почув його голос.
— Гроші? Звичайно, ми заберемо гроші. Так, синку? Заберемо і поділимо порівну. Я поділюся з тобою, синку — п'ятдесят на п'ятдесят!
Вода вже дійшла до колін усім трьом, а дощ заливав їхні капелюхи, стікав по шиях і просочував сорочки, тож невдовзі вони були вщент мокрі.
— А тепер, Робе, решта історії,— вів своє Віктор. — Найцікавіше!
— Не треба… — благав Робін, але його голос було ледве чути за шумом проливного дощу, що обрушився на воду.
— Так, решта… Те дівча опинилося у нас. Еге ж, Робе? У наших руках. Крізь вікно, вниз драбиною, а потім чкуром крізь сад до ріки, де чекав човен.
Він звернувся до Армстронга:
— Але ж він і хитрюган! Хіба то він вдерся у сад? Хіба він виліз по драбині? Хіба він виламав вікно? Де там! Усю брудну роботу робили інші! А він чекав собі в човнику. Бо він, бачте, надто грандіозний організатор, щоб ним ризикувати. Має голову на плечах, це вже точно.
Він знову поглянув на Робіна.
— Отже, ми вибігли крізь сад, і дівчисько було з нами — ми приспали його хлороформом і запхали в мішок. Її ніс я — не дивися, що я наче хирлявий, насправді сили в мені на трьох. Коли ми дісталися човна, я перекинув її, наче мішок із хроном, на руки Робу.
Робін хлюпнув.
— Я кинув її до рук свого сина, що чекав у човні. А що сталося потім, Робе?
Робін затряс головою, і його плечі трусились у такт.
— Ні! — скрикнув Армстронг.
— Так! — підтвердив Віктор. — Човен захитався, і вона ковзнула у нього з рук. Мішок вдарився об борт човна. Він спробував його підхопити, знову не встиг, і вона пішла на дно. Потонула, наче набита камінням. Він наказав гребцям возити по дну веслами, і я навіть не знаю, як нам це вдалося, але ми, врешті, витягли її. Скільки часу минуло, Робе? П'ять хвилин? Чи, може, десять?
Робін, чиє сполотніле обличчя дуже добре було видно в темряві, не відповів.
— Так чи так, ми її знайшли. Й одразу вшилися звідти. Попрямували назад на острів Бренді. Там ми й відкрили мішок. Так усе було, Робе, синку? Усе висіло на волосині, — похмуро сказав він, хитаючи головою. — Але Роб, світла голова, одразу придумав вихід. «Зараз несуттєво, мертва вона, чи жива, — сказав він, — бо подружжя Вонів усе одно нічого не знатиме, поки не передасть нам гроші». Тож він написав їм записку — гарнішої я в житті не бачив, — і ми її відправили. Хай у нас більше не було товару — принаймні в належній кондиції, — ми все одно виставили рахунок. А чому б ні? Бо, як він казав, — правда, Робе? — ми ж працювали та ризикували. Тоді я ще раз переконався у тому, що він — мій синок.