— Можу заприсягнутися, що побачив іще… У плоскодонці, за спиною поромника… Чи я з глузду з'їхав? Ти це бачила, Фліт?
Кобила відповіла неспокійним, нервовим іржанням.
— Бути того не може! — Армстронг потрусив головою, відганяючи від себе видіння. — Мій розум мене морочить. Мабуть, ці видіння — відгомін мого відчаю.
Лілі та ріка
Було холодно. А якщо Лілі збагнула, що їй холодно, отже — вона прокинулася. Темрява потроху покидала кімнату, поступаючись місцем світанку, а з ним прийшло ще дещо. Вона розплющила очі й відчула холод навіть зіницями. Що було не так?
Невже то він? Повернувся з ріки?
— Вікторе?
Жодної відповіді.
Тоді лишилося тільки одне пояснення. Щось стиснуло Лілі горло.
Учора по обіді вона помітила, що одна з підлогових плиток на кухні відсунулася. Ці плитки завжди були погано припасовані, тож постійно зміщувалися. Вона вже звикла поправляти їх, коли по них ходила. Але ця плитка, здавалося, випиналася ще більше, ніж раніше. Вона придавила її краєчок; але коли та стала на місце, навколо неї з'явилися срібні смужки води. Підчепивши плитку ногою, Лілі побачила під нею калюжку. Вона поспішила забути про неї. І ось тепер пригадала.
Лілі підвелася, спираючись на лікоть, і поглянула вниз, на кухню.
У слабкому світлі їй спершу здалося, що все у кімнаті якось зменшилося. Стіл став нижчим, а раковина — ближчою до підлоги. Стілець також ніби зіщулився. Аж тут вона помітила, як гойдається олов'яне корито — наче колиска.
Потемнілі теракотові плитки зникли, а поверх них простяглося плесо, що рухалося та виблискувало, нагадуючи якесь створіння, котре щось собі замислює.
Хоч Лілі не могла помітити, як воно росте, та воно росло: спочатку вода була за кілька дюймів від нижньої сходинки, потім зрівнялася з нею, а згодом повністю покрила її. Вона повільно, але наполегливо піднімалася і блокувала двері.
Лілі спало на думку, що це створіння прийшло сюди не по неї, що воно просто хоче вибратися звідси. Коли вода дійшла вже до другої сходинки, острах перед дією змінився у ній острахом перед бездіяльністю.
— Це те ж саме, що стояти у ванні, — вмовляла вона себе, спускаючись сходинками. — Тільки холодніше.
Пройшовши три чверті шляху вниз, вона задерла сорочку та жужмом запхала собі під пахву. Ще один крок, а тепер уже — гоп!
Вода доходила їй до колін й опиралася її рухам. Коли вона спробувала пришвидшитися, від кожного руху навколо її тіла утворювалися маленькі вири та коловороти.
Двері не піддавалися. У такій вогкості деревина розбухла. Двері перекосило і вони застрягли у лиштві. Лілі навалилась усією вагою, але це не допомогло. Уже починаючи панікувати, вона спробувала висадити двері плечем; вони трохи, відійшли від одвірка, та все одно не піддавалися. Лілі опустила сорочку, яка одразу просочилася водою, а сама вперлася у двері обома руками і щосили потиснула. Попри спротив, їй нарешті вдалося їх прочинити — у дивний, новий світ.
У двір Лілі впало небо. Його передсвітанкова сірість опинилася на землі й простерлася над травою, камінням і доріжками. Хмари пропливали на висоті її колін. Лілі ошелешено спостерігала за ними. Де ж водомірний стовпчик кошикаря? А де ж новий стовпчик? Вона перевела погляд на річку й побачила, що її більше немає. Над усім панувала непорушна срібляста гладінь. Там і сям із неї стирчали дерева, що, разом із небом, відображались у водяному дзеркалі.
Усі заглиблення та тріщини ландшафту вирівнялися, усі дрібні деталі щезли, усі нахили перетворилися на площини. Усе було простим, пласким і голим, і в повітрі розливалося світло.
Лілі сковтнула. Її душили сльози. Вона й подумати не могла, що повінь отака. Очікувала бурхливих потоків, стрімких течій і небезпечних хвиль, але не цього безкрайнього спокою. Жінка завмерла на порозі, вдивляючись у цю моторошну красу. Все навколо майже не рухалося, тільки час від часу виблискувало — воно було спокійним, але живим. Поряд проплив лебідь; слід, який він залишав на воді, майже одразу зник, і вода знову стала нерухомою.
«Де ж риба?» — подумала вона.
Обережно вийшла зі свого котеджу, намагаючись не надто розбурхати воду. Мокрий поділ сорочки прилип до ніг.
Вона зробила ще два кроки вниз схилом, і тепер вода була їй по стегна.
Ще трохи. Тепер вона йшла по пояс у воді.
Звідси можна було побачити, як під водою рухаються живі істоти. Коли око розуміє, на що саме дивитися, то відчуваєш рух буквально всюди. Лілі теж завважила це неймовірне відчуття у власних венах. Ще один крок. Ще один. Вона дійшла до задуманого місця і пригадала, що саме тут має бути старий стовпчик. А ось і він, просто під водою. Як дивно тепер бути тут, на березі, коли ріка піднялася значно вище, ніж будь-коли за весь час існування старого стовпа. Чи лячно їй? Лілі охопило якесь дивне відчуття — значно сильніше, ніж страх. Але лячно їй при цьому не було.