— Але ж постіль була зім'ята?
Вона почула його слова, начебто прийшла до себе й кивнула. Своїм звичним, хоч і слабким від утоми голосом, вимовила:
— Її вклала Рубі. Няня.
Тут вона замовкла, і Вонові довелося перебрати оповідь на себе.
— Якщо можна, сповільніться, сер, — сказав чоловік, схилившись над записником і занотовуючи кожне слово олівцем, як старанний школярик. — Ви не проти повторити це знову?
Так він зупиняв їх декілька разів, читав уголос те, що встиг записати, а вони його поправляли, пригадуючи випущені подробиці, знаходячи розбіжності в різних версіях, порівнюючи нотатки, щоб відтворити істину.
Вон написав батькові у Нову Зеландію.
— Не треба, — Гелена спробувала відмовити його. — Навіщо його хвилювати, якщо вже завтра чи післязавтра вона повернеться додому?
Та він усе ж написав листа. Пригадав той поліцейський звіт і переповів його на письмі. Ретельно добирав слова. У листі були наведені всі факти, що стосувалися зникнення дівчинки.
«Невідомі злочинці вдерлися до будинку вночі, — писав він. — Вони поставили драбину, влізли у вікно дитячої кімнати, забрали дівчинку і щезли».
Наступний абзац: «Хоча наступного дня ми отримали лист із вимогою викупу й сплатили його, нашу донечку нам так і не повернули. Ми в очікуванні. Робимо все можливе і не заспокоїмося, поки її не знайдуть. Поліція переслідує річкових циган і збирається обшукати їхні човни. Щойно будуть якісь новини, одразу ж напишу».
У листі не відтворювалася задуха та напівпритомність. Він відтяв із нього всі жахіття. За письмовим столом, майже дві доби по тому, що сталося, Вон написав власний звіт. Добре припасовані одне до одного слова складались у речення, якими він висловлював втрату дочки. Йому вистачило двох списаних сторінок.
Коли Ентоні Вон завершив листа, то перечитав його. Чи згадав усе, що варто було згадати? Він виклав усе, що міг. Коли нарешті переконався, що до листа нема чого додати, запечатав його і покликав служницю, щоб віднесла на пошту.
Тож зараз Вон використав ту саму коротку й суху оповідку, якою не раз задовольняв цікавість своїх ділових партнерів й інших не дуже близьких йому людей. Він уже багато місяців не повторював її, проте зі здивуванням зрозумів, що пам'ятає кожне слово. Йому знадобилося менше хвилини, щоб викласти суть справи сіроокій жінці.
Він завершив свою розповідь і ковтнув води зі склянки. У неї виявився несподіваний і дуже освіжний присмак огірка.
Місіс Константін дивилася на нього так само приязно та доброзичливо. Раптом йому це видалося неправильним. Зазвичай люди були приголомшені, робили незграбні спроби втішити, сказати щось підбадьорливе, або ж у такі миті западала ніякова тиша, яку він порушував сам і переводив розмову на іншу тему. А тут цього не сталося.