— Зрозуміло, — сказала вона. Кивнула, ніби їй справді було щось зрозуміло. І як тут можна щось зрозуміти? Звісно, що ніяк.
— А як почувається ваша дружина?
— Моя дружина?
— На початку свого візиту ви зауважили, що прийшли просити про допомогу з дружиною.
— О, так. Це справді так.
Він відчував, що з моменту його приходу в цей будинок і початку розмови з місіс Константін минуло вже дуже багато часу, хоча насправді — десь чверть години. Вон потер очі, намагаючись відкинути різні перешкоди пам'яті, й пригадав, навіщо він тут.
— Розумієте, справа така. Моя дружина безутішна, що цілком природно. За таких обставин це можна зрозуміти. Вона не думає ні про що інше, як про повернення нашої доньки.
Її розум у жалюгідному стані. Вона не хоче нікого бачити. Відкидає будь-яку розраду в її горі. Майже нічого не їсть, а вночі її мордують такі жорстокі кошмари, що вона має за краще зовсім не спати. Її поведінка поступово стала такою дивною, що тепер вона джерело небезпеки сама для себе. Наприклад, останнім часом призвичаїлася наодинці випливати на ріку у веслувальному човні, ігноруючи власну безпеку та комфорт. Вона стирчить там годинами за будь-якої погоди й у такому одязі, який ні від чого не захищає. Не може пояснити, навіщо це робить, і до добра її це не доведе. Я запропонував їй десь поїхати. Гадав, що подорож її розрадить. Я навіть готовий розпродати тут геть усе й розпочати все наново десь в іншому місці, де ніщо не нагадуватиме про наше горе.
— І що вона відповіла?
— Сказала, що то чудова ідея, і саме так ми і зробимо, коли наша дочка повернеться додому. Бачите? Якщо нічого не зміниться, їй стане тільки гірше. Ви маєте зрозуміти, що її точить не горе, а щось значно гірше. Я боюся за неї. Адже якщо її життя залишиться без змін, воно завершиться або нещасним випадком, або у божевільні. Я ладен зробити будь-що — абсолютно будь-що, щоб цього не сталося.
Вона не зводила з нього сірих очей, і він усвідомив, що за доброзичливістю ховається споглядання. Тут Вон уже дав їй зрозуміти, що не має наміру продовжувати. Настала її черга говорити (чи зустрічав він колись таку небалакучу жінку?), тож вона змушена була взяти слово.
— Гадаю, вам було дуже самотньо, — промовила місіс Константін.
Ентоні Вон не міг приховати розчарування.
— Зараз мова не про це. Я хочу, щоб ви поговорили з нею.
— І що маю їй сказати?
— Скажіть, що дитина померла. Гадаю, їй потрібно саме це. Місіс Константін двічі моргнула. В іншої людини це, можливо, нічого б не означало, але для такої незворушної жінки то була крайня межа здивування.
— Дозвольте пояснити.
— Так, зробіть мені послугу, поясніть.
— Я хочу, щоб ви донесли до моєї дружини, що наша дочка мертва. Скажіть їй, що вона щаслива, що вона серед янголів. Розіграйте, ніби бачите якісь знамення, чуєте голоси. Наставте дзеркал, накуріть диму, або що ви там ще робите.
Говорячи це, він обводив очима кімнату. Несхоже, щоб це благопристойне житло використовували для такого штукарства, та й завіси, без якої не обходяться такі вистави, тут не було. Втім, можливо, для таких справ вона мала інше приміщення.
— Та я не збираюся вчити вас вашої справи. Ви й самі знаєте, що треба робити. Я лише розповім дещо, що змусить Гелену повірити вам. Те, що відомо тільки мені та їй. А тоді…
— І що тоді?
— Тоді ми зможемо тужити, сумувати, оплакувати її, молитися за її душу, і потім…
— А потім, коли ваша дружина виплаче всі сльози, вона повернеться до життя, повернеться до вас — так ви гадаєте?
— Саме так!
Ентоні Вон сповнився вдячності за те, що його так чудово правильно зрозуміли.
Місіс Константін злегка постукала себе по скроні. Усміхнулася йому. Доброзичливо. Із розумінням.
— Вибачте, та це неможливо, — сказала вона.
— Чому? — аж підскочив Ентоні Вон.
Вона захитала головою.
— По-перше, або ви неправильно зрозуміли, або вас неправильно проінформували про те, що відбувається у цьому домі. По-друге, те, що ви замислили, до добра не доведе.
— Я заплачу вам, як годиться. Заплачу навіть подвійну ціну, якщо забажаєте.
— Справа не в грошах.
— Я не розумію! Тут нічого складного немає! Назвіть вашу ціну, і я заплачу!
— Глибоко співчуваю вашому горю, містере Вон. Втратити дитя — це найгірше, що може спіткати людину.
Тут вона трохи насупила брови.
— Та як щодо вас, містере Вон? Чи ви самі вірите, що ваша дочка — мертва?