Він почув її кроки, стишені шурхотінням спідниці — вона наблизилася до ліжка. Взяла його руку, поклала собі в долоню, накрила іншою долонею, і кінчики її пальців легенько торкалися його зап'ястка.
— Ось. Я відчуваю ваш пульс, — її доторк пришвидшив біг його крові. — А також відчуваю свій. Він тонший, але все-таки це пульс.
Донт пробурмотів щось на знак згоди і спробував відчути биття її крові. Але марно, воно було надто легким.
— Щоб остаточно переконатись, я зробила ось це… — вона прибрала пальці, залишивши його руку на покривалі; він притамував розчароване зітхання, відчувши доторк її пальців на ніжному місці за вухом.
— Тут зручно міряти пульс. Я міцно притиснула пальці й почекала ще хвилину. Нічого не відчула. І знову нічого. Спробувала переконати себе, що, мабуть, збожеволіла, що стою тут у темряві та пекельному холоді й чекаю на пульс у мертвої дитини. А потім знову відчула цей поштовх.
— Як сильно може уповільнитися серце?
— У дітей серце зазвичай б'ється швидше, ніж у дорослих. У середньому сто ударів за хвилину. Шістдесят — це вже загрозливо. Сорок — дуже небезпечно. Якщо нараховуєш сорок ударів, очікуєш найгіршого.
Він спостерігав, як на внутрішньому боці повік вимальовуються його думки у формі блакитних тваринок. Поверх них проступали її думки — темно-коричневі, із зеленими смужками. Вони повільно пересовувалися зліва направо у його полі зору, нагадуючи уповільнені спалахи блискавки.
— Один удар на хвилину… Я ніколи не бачила, щоб у дитини пульс падав нижче сорока. Якщо тільки він був не зовсім нульовим.
Її пальці досі торкалися його шкіри. За мить вона вийде із замріяного стану і прибере їх. Донт спробував не дати Риті цього зробити.
— Якщо впаде нижче сорока, дитина помре?
— Саме так.
— Але ж вона не померла.
— Не померла.
— Вона була жива.
— З одним ударом пульсу на хвилину? Це неможливо.
— Неможливо, щоб дівчинка була жива, і неможливо, щоб мертва. Тож у якому вона була стані?
Блакитні хмаринки його думок розвіялися. Набухлі смуги кольору зеленого листя та стиглих слив відсунулися так далеко праворуч, що зникли з поля зору. Вона розчаровано зітхнула, прибрала пальці з його шиї, і перед очима у нього промайнув сніп бронзових скалок, ніби хтось підкинув у вогнище вугля.
Він першим порушив мовчання.
— Вона була як Мовчан. Між двох світів.
У відповідь вона пирхнула і коротко розсміялася.
Він теж видав смішок. Але напруження м'язів примусило його скрикнути від болю.
— Ой! Ой!
Рита вмить згадала про свого пацієнта і знову торкнулася його шкіри. Коли вона поклала вологу серветку йому на обличчя, він збагнув, що їхня бесіда змінила його уявлення про Риту Сандей. Тепер вона була дуже схожа на Дів Долі.
Невже все скінчилося?
Зимову кімнату наповнили голоси: вона так щільно була набита пияками, що більшості з них навіть доводилося стояти, бо всім не вистачило місця. Марго вийшла з темного коридору і підштовхнула спини тих, хто стояв найближче: «Будь ласка, відійдіть, дайте дорогу». Вони посунулися, і Марго продовжила свій шлях. Слідом за нею крокував містер Вон, тримаючи на руках загорнуту в ковдру дівчинку. За ним йшла місіс Вон, вдячно киваючи направо та наліво.
Ті пияки, що стояли ближче, побачивши дитину, замовкли. Ті, що стояли подалі, помітили, як одразу стишився галас, коли Марго продиралася крізь натовп, і теж принишкли. Голова дівчинки лежала на плечі містера Вона, а обличчям вона повернулася до його шиї. Очі в неї були заплющені. Судячи з обм'яклого тіла, вона спала. Тиша випереджала поступ подружжя Вонів, тож коли вони пройшли лише пів шляху до дверей, безмовність, що запанувала навколо, була такою ж лункою, як і попередній галас. Натовп подався вперед, став навшпиньки і жадібно вдивлявся, намагаючись краще розгледіти обличчя сплячої дівчинки. Ті, хто стояв позаду, навіть видерлися на столи й табурети. Марго більше не потрібно було штовхатись і відпихати завсідників, адже маса людських тіл розступилася сама собою, тож коли вони таки дійшли до дверей, якийсь баржовик уже ввічливо прочинив їх перед ними.