— Чудово! — гукнула. — Скажіть, коли будете готові.
— Скільки це займе часу?
— Гадаю, десь хвилину.
Донт стягнув пальто, а за ним і сорочку. На ньому залишилися лише довгі панталони. Донт стояв і пригадував: коли у перші роки вдівства думав про те, що колись роздягатиметься у присутності іншої жінки, він уявляв це зовсім інакше…
— Усе готово, — так само спокійно промовила вона, навіть не дивлячись на чоловіка, бо її погляд був прикутий до стрілок годинника.
Він увійшов у ріку.
Від першого доторку крижаної води у нього здригнулися кістки. Він зціпив зуби і зробив ще три кроки. По ногах піднімався холод. Він зрозумів, що не витримає, якщо мороз поволі повзтиме до його чоловічої природи, тож різко опустився на коліна і єдиним рухом прийняв увесь шок від занурення. Тоді опустився ще нижче. Тепер вода була йому по шию, і він вдихнув, здивований тим, що, навіть затиснуті водою, його груди могли розширюватися. Донт поплив і за мить схопився за борт човна.
— Давайте зап'ясток, — скомандувала Рита.
Донт підняв руку. Вона схопила його за зап'ясток, піднесла до очей годинник і замовкла.
Йому здавалося, що хвилина вже минула. Але вона все ще вдивлялась у циферблат, її очі спокійно блимали. Він витримав ще десь хвилину.
— Господи! Та скільки ще?!
— Якщо я зіб'юся з рахунку, доведеться починати спочатку, — пробурмотіла вона, не втрачаючи зосередженості.
Він витримав цілу вічність.
Потім ще одну вічність.
Він витримав цілу тисячу вічностей — аж тут вона відпустила його зап'ясток і занотувала щось на клаптику паперу. Донт вдихнув і розпрямився — з нього в річку стікала вода. Він побрів до берега, а там уже чвалом побіг до котеджу, до ванни з теплою водою, яку вони підготували заздалегідь, і коли занурився в неї, виявилося, що Рита мала рацію — йому було дуже гаряче.
Коли лікарка зайшла до кухні, Донт був майже по маківку у воді.
— Усе гаразд? — спитала вона.
Він кивнув, цокаючи зубами, але одразу сфокусував увагу на тілі, спрямувавши усю свою енергію на подолання шоку від холоду. Коли знову опанував себе, то обернувся в бік стола. Рита сиділа й дивилася у вікно, за яким згасало денне світло. Олівець більше не бовтався на шиї — вона заткнула його за вухо, а нитка звисала до плеча. «Хочу такий знімок», — подумав він.
— І як?
— Вісімдесят чотири, — вона підняла до очей папірець, на якому нотувала показники. — Від занурення у крижану воду ваш пульс прискорився.
— Прискорився?
— Так.
— Але ж серцебиття дівчинки практично зупинилося… Ми дійшли протилежного висновку.
— Так.
— То все було марно?
Вона повільно похитала головою.
— Ні, не марно. Я маю тепер гіпотезу. Це прогрес.
— І що ж це за гіпотеза?
Вона задерла голову до стелі — одна рука піднята, а зігнута в лікті друга підпирає голову — і засмучено видихнула:
— Не знаю.
Гість Лілі
Лілі Вайт перебувала на межі між сном і дійсністю. Вона була на тому помежів'ї, де рухаються хвилясті тіні, а слабке та бентежне світло то з'являється, то зникає, наче сонячний промінчик у воді. Але раптом Лілі різко підскочила на своєму ліжку в Притулку кошикаря — сон як рукою зняло.
Що це?
Він рухався тихо, немов кіт — безшумно прочинив двері й навшпиньках зайшов. Та вона одразу впізнала його за запахом диму, дріжджів і чогось солодкого. Цей запах завжди супроводжував його, тож саме він її й розбурхав. Він перебив навіть вогкий річковий запах, яким був просякнутий котедж. Практично одразу вона й почула його, а точніше — стукіт цеглин. Він виймав гроші з її тайника.
Раптом чиркнув сірник. Зі свого високого ліжка їй було видно спалах полум'я і руку, всю в подряпинах і синцях, що піднесла до нього свічковий ґнотик. Той одразу зайнявся, і світлове коло стало ширшим.
— Що ти мені припасла? — спитав він.
— Трохи сиру і твоєї улюбленої шинки. Хліб у кошику, подивися.
— Свіжий?
— Учорашній.
Світло посунулося вбік і до неї донеслося шурхотіння.
— Та він уже запліснявів. Могла б і свіжого дістати.
— Я не знала, що ти заявишся.
Коло світла повернулося до стола й застигло там. Деякий час було чути лише звуки жадібного пожирання — він ковтав величезні шматки, ледве жуючи. Лілі мовчки лежала в темряві, і серце її тріпотіло.