Армстронг не став усміхатися і підпускати у голос лестощів. Для коней у його кишенях водилися яблука, а для хлопчиків — крем'яшки, але з такими жінками він поводився обережно і вважав за краще взагалі нічого їм не пропонувати.
— Ви хазяйка цього дому?
— Майже.
— Економка?
Короткий кивок у відповідь.
— Я шукаю містера Армстронга, — байдужим голосом зронив він.
Вона з викликом поглянула на нього, чекаючи, чи зробить цей красень-чужинець бодай що-небудь, щоб їй догодити, а коли чоловік відповів абсолютно індиферентним поглядом, тільки стенула плечима.
— Немає тут ніякого містера Армстронга.
I зачинила двері.
Не так уже й легко прогулюватися невеличкою оксфордською вуличкою, не привертаючи до себе уваги. Тож Армстронг, бажаючи уникнути зайвих поглядів, проходжувався бічними вулицями. Щоразу, опиняючись на перехресті, він крутив головою, усвідомлюючи ризик проґавити об'єкт свого спостереження. Втім, коли мала стрілка на його годиннику зробила півтора кола, чоловік помітив недоладну фігуру з тонкою кіскою на спині. Він прискорив крок, щоб наздогнати її.
— Міс! Перепрошую, міс!
Дівчинка зупинилася й обернулася.
— Ой, це ви!
На відкритому просторі вона здавалася меншою і навіть жалюгіднішою, ніж там, у дверях.
— Я вас не затримаю, — пообіцяв він, помітивши, як дівчинка тремтить під вітром. — Ходімте. Я пройдуся з вами.
— Не знаю, чому вона одразу вам не сказала, — почала дівчина, навіть не дочекавшись від нього запитання. — Це ж від вас приходять ті листи?
— Так, я писав йому на цю адресу.
— Але ж він тут не живе.
— Хіба?
Тепер прийшов час Армстронгові дивуватися. Він же отримував відповіді на свої листи. Вони були короткі та лаконічні, і містили переважно прохання прислати грошей, та все-таки мали певний зв'язок із листами до нього. Мабуть, він їх усе ж отримував. Армстронг нахмурився.
Дівчинка шморгнула носом від холоду і звернула за ріг. Для такої невеличкої істоти вона напрочуд швидко крокувала.
— Містер Фішер завжди каже: «Не звертай уваги на листи» — і пхає їх до кишені, — додала вона.
— А-а-а…
Це вже було щось. Чи стане у нього духу повернутися туди, натиснути на блискучий дзвоник і попросити покликати містера Фішера?
Ніби читаючи його думки, дівчинка сповістила:
— Містера Фішера не буде вдома декілька годин. До обіду він і з ліжка не встає, а в таку пізню годину завжди у «Зеленому драконові».
Армстронг кивнув.
— А хто цей містер Фішер?
— Паскудна людина. Винний мені платню за декілька тижнів. А навіщо він вам? Теж заборгував грошей? Тоді можете з ними розпрощатися.
— Я не знайомий із містером Фішером. Я — батько містера Армстронга. Можливо, вони з містером Фішером партнери.
Погляд, яким вона його зміряла, розповів усе, що йому потрібно було знати про містера Фішера та його партнерів. І одразу він помітив, як в очах у дівчинки відбився сумнів. Якщо їй так не подобався містер Фішер із партнерами, що їй було думати про батька одного з них?
— Справа в тім, — він спробував розвіяти її сумнів, — що я боюся, що мій син потрапив під вплив містера Фішера. Хотів би вберегти його від біди, якщо зможу. Вам знайомий такий приятель містера Фішера — йому двадцять чотири роки, у нього світло-каштанове волосся, що в'ється на кінчиках, а ще він буває вдягнутий у синю куртку?
Дівчинка раптом завмерла. Армстронг, розігнавшись, випередив її на крок чи два, а потім розвернувся й побачив її обличчя. І без того бліде, тепер воно аж посіріло.
— Ви ж сказали, що ви — батько містера Армстронга! — прошипіла вона.
— Так і є. Щоправда, він на мене не схожий.
— Але той чоловік… якого ви щойно описали…
— Так?
— Це ж і є містер Фішер!
Вона виплюнула йому в обличчя ці слова, охоплена люттю від того, що її надурили. Але раптом гнів на її обличчі поступився місцем страху.
— Не кажіть йому, що це я вам сказала! Я нічого не говорила! Нічого!
У її голосі звучало благання, а в очах стояли сльози.
Помітивши, що вона збирається втекти, Армстронг поліз до кишені й дістав декілька монет. Дівчинка притамувала бажання тікати і з цікавістю поглянула на гроші.
— Скільки він вам заборгував? — співчутливо спитав Армстронг. — Цього вистачить?
Вона декілька разів переводила очі з монет на його обличчя. Вагалася, ніби він був якимсь чудовиськом, а монети — примарою, що розтане, щойно торкнешся. Та все-таки їй стало рішучості, й рвучким рухом вона згребла гроші. За мить вони зникли, й дівчинка разом із ними. Промайнули лише кіска та зав'язки фартуха, коли вона щезла за найближчим рогом.