— Якийсь дивак. Я його не знаю, — виніс він вердикт.
— Тоді виставте його звідси, — наказав Робін.
Чоловіки намагалися навернути його до дверей, але він пручався.
— Добрий вечір, джентльмени, — гучно промовив Армстронг, розуміючи, що самого його голосу вистачить, щоб усіх занепокоїти. По зміні хватки він відчув здивування тонкорукого чоловіка. Утім, тиск при цьому не послабшав. Бровастий знову пильно придивився до нього і нерішуче повернувся до стола, та не встиг побачити те, що помітив Армстронг: подив на Робіновому обличчі, який він одразу ж приховав.
— Гадаю, ваш містер Фішер захоче мене побачити, — промовив чоловік.
Робін підвівся. Він кивнув своїм охоронцям, й Армстронг вивільнив руки.
Чоловіки відійшли у тінь, і тоді вже підійшов Робін. На обличчі сина застиг той вираз, який Армстронг бачив тисячу разів — від раннього дитинства до пізньої юності. То була дратівлива лють від того, що на його шляху опинився батько. Армстронга здивувало те, яка моторошна ця гримаса на обличчі дорослої людини. Якби він не був його батьком і доволі кремезним чолов'ягою, то, може, й схарапудився б.
— Вийдемо, — пробурмотів Робін.
Вони вийшли надвір і відійшли на ярд від шинку, зупинившись на гравійній смузі між закладом і рікою.
— То на це йдуть мої гроші? На азартні ігри? Чи вони постійно потрібні тобі, щоб платити за той шикарний будинок? Ти живеш понад свою спромогу!
Із Робінових ніздрів вирвалося зневажливе фиркання.
— Як ти мене знайшов? — похмуро спитав він.
Армстронг не міг не дивуватися поведінці свого сина. Він завжди сподівався на краще, але його надіям ніколи не судилося справдитися.
— Невже у тебе немає кращого привітання для батька?
— Чого тобі треба?
— І навіть про маму не спитаєш?
— Якби з нею щось сталося, ти б мені повідомив.
— Щось уже сталося. Але не з твоєю матір'ю.
— Накрапає дощ. Кажи, що хотів сказати, і я повернуся всередину.
— Які твої наміри щодо дитини?
— Ха! І це все?
— Усе? Робіне, ми говоримо про дитину! На кону щастя двох родин! Це не привід для жартів! У чому затримка?
При згасаючому світлі Армстронгові здалося, що губи його сина викривила цинічна посмішка.
— Це твоя дитина? Якщо так, то що збираєшся робити? Якщо ж ні…
— Це тебе не обходить.
Армстронг зітхнув. Він трусонув головою і спробував зайти з іншого боку.
— Я їздив до Бемптона.
У відповідь Робін кинув на нього пильний погляд, але промовчав.
— Я був у домі, де твоя дружина провела останні дні свого життя. Де вона померла.
Робін продовжив мовчати, і погляд його залишався так само ворожим.
— Їм нічого не відомо про коханця, який нібито у неї був. Тиша.
— Хто тобі про це розповів? — у голосі Робіна почулася погроза.
— Я хотів привезти хазяйку того дому до Баскота, щоб впізнала дитину, та вона…
— Та як ти посмів? Це моя справа. І більше нічия. Попереджаю: не пхай носа у мої справи.
Армстронгові знадобилося декілька секунд, щоб отямитися від такої заяви.
— У твої справи, Робіне? Йдеться про долю дитини. Якщо вона — твоя дочка, вона — й моя онука. Якщо ця дівчинка — не твоя, тоді — дитина Вонів. У жодному з цих випадків не можна сказати, що це — суто твоя справа. Так чи інакше, та це — справа сім'ї.
— Ну звісно — сім'я! — Робін виплюнув це слово, наче лайку.
— Хто її батько, Робіне? Дитині потрібен батько.
— Я ж якось упорався і без нього.
Робін крутнувся на місці, аж гравій порснув із-під його підборів, і вже збирався попрямувати назад до «Зеленого Дракона», аж тут Армстронг схопив його за плече. Він був не дуже здивований, коли син розлючено обернувся з кулаком напоготові. Інстинкт змусив виставити для захисту руку, тож раніше, ніж Робінів кулак досяг мети, його зіткнувся з чужою щелепою. Робін вилаявся.
— Вибач, — зніяковів Армстронг. — Робіне, пробач. Тебе поранено?
Але Робін, не зважаючи ні на що, продовжував осипати батька ударами. Втім, Армстронг, не відпускаючи його плечі, тримав сина на дистанції, тож атака не досягала цілі й не завдавала жодної шкоди. Він утримував його так багато разів — у дитинстві та в юності; тоді Армстронга непокоїло лише одне — аби охоплений люттю Робін не поранив сам себе. Тепер удари сина стали вправнішими та сильнішими, але з його зростом і силою годі було на них зважати. Із-під ніг летів гравій, із вуст зривалася лайка, й Армстронг був певен, що шум неодмінно примусить завсідників шинку обліпити вікна.