Їхню бійку припинив скрип дверей.
— Усе добре? — спитав крізь шум дощу чийсь голос.
Робін різко припинив битися.
— Так, усе добре, — відповів він.
Двері шинку так і залишилися прочиненими; можливо, хтось спостерігав за ними звідти.
Навіть не попрощавшись, Робін повернувся, щоб піти.
— Робіне! — стиха покликав його Армстронг. І ще тихіше промовив: — Синку!
Пройшовши декілька ярдів, Робін обернувся. Він теж говорив тихо, і його слова приглушив шум дощу, але вони поцілили так болісно, як не вдалося його кулакам:
— Ти мені не батько, а я тобі не син!
Він підійшов до дверей, перекинувся словом зі своїм напарником, і вони вдвох зайшли всередину, навіть не озирнувшись.
Армстронг побрів назад уздовж ріки. Він наткнувся на вербу, мало не перечепився об коріння, що стирчало в темряві, а за комір йому заливав дощ. Боліли кісточки пальців. Рана, якої він спочатку не помітив, тепер дошкуляла йому все дужче. Він зачепив Робінів рот і зуби. Лизнувши руку, відчув смак крові. Своєї чи синової?
Ріка стрімко текла, розбурхана дощем і власним поспіхом, поки Армстронг непорушно стояв, заглиблений у свої роздуми. «Ти мені не батько, а я тобі не син». Він віддав би усе, щоб повернути ту мить. Що б він змінив? Що сказав би, щоб усе залагодити? Він зробив помилку, і, можливо, саме через неї обірвалися зв'язки, що за декілька тижнів, місяців, а може, й років самі собою набули б колишньої теплоти та приязні. Армстронг відчував: те, що сталося, поклало край усьому. Він втратив сина, а разом із ним й увесь світ.
На його обличчі дощова вода змішалася зі сльозами, а у вухах бриніли все ті ж слова: «Ти мені не батько, а я тобі не син».
Нарешті, змерзлий і мокрий як хлющ, він трусонув головою. «Робіне, — звернувся Армстронг, але почула його тільки ріка. — Може, ти й не хочеш бути моїм сином, та я не можу не бути тобі батьком».
Він повернувся у напрямку течії і вирушив додому.
Деякі історії краще не розповідати
Є історії, які можна розповідати вголос; є такі, які краще розказувати пошепки; а є й такі, які краще взагалі не розповідати. Історія шлюбу містера та місіс Армстронг була саме такою — її знали лише ті, кого вона стосувалася, а ще ріка. Але оскільки ми таємно відвідуємо цей світ, оскільки змогли перетнути межу між світами, ніщо не завадить нам сісти на березі й нашорошити вуха. Тоді ми теж її дізнаємося.
Коли Робертові Армстронгу виповнився двадцять один рік, батько вирішив придбати для нього ферму. Агент із продажу землі запропонував довгий перелік маєтків, тож Роберт вирушив на огляд усіх. Той, що найкраще відповідав його сподіванням й очікуванням, належав такому собі Фредерикові Мею. Містер Мей — вправний фермер, але мав лише дочок, що виходили заміж за чоловіків, у яких і своєї землі було досхочу. Всі дочки знайшли своє сімейне щастя, крім однієї — каліки, що жила в батьківському домі. Містер Мей постарів, і вони з дружиною вирішили розпродати все, крім невеличкого клаптя землі та котеджу, який також належав їм. Сім'я переселилася б до котеджу, вирощувала б овочі та квіти, а фермою та великим будинком хай опікується хтось інший. Продаж ферми забезпечив би їх чималим капіталом, і якщо ніхто не візьме заміж їхню наймолодшу, повабившись на гарний посаг, ці гроші гарантували б їй незле життя, коли їх не стане.
Роберт Армстронг оглянув землю й з'ясував, що її зрошує ріка. Він помітив, що береги досить надійні, а протока чиста від водоростей і сміття. Звернув увагу на те, як добре була доглянута жива загорожа, як вилискували боки в худоби, як ретельно виорані поля. «Так, — погодився він. — Купую».
— Не треба продавати ферму чужинцеві, — подейкували люди. Проте інші потенційні покупці намагалися збити ціну і вигадували різні штуки, щоб придбати її задурно. А цей чорношкірий запропонував справжню ціну, навіть наполягав на ній. Ба більше — містер Мей оглядав ферму разом із ним і бачив, як високо той оцінив рівний слід від плуга, як поводився з коровами та вівцями. Тож він майже одразу забув про колір шкіри містера Армстронга і збагнув, що кращого господаря для його землі та худоби годі й шукати.
— А як щодо моїх робітників? — спитав його містер Мей.
— Хто захоче залишитися і працювати, нехай так і буде. Хто працюватиме понад норму, отримає підвищення платні, а з ледацюгами розпрощаємося після першого ж урожаю, — відповів Армстронг. І на тому було погоджено.
Деякі робітники відмовилися працювати на «негра», але решта лишилася, хоч спочатку й перешіптувалася. Із часом, коли вони краще пізнали свого нового господаря, то зрозуміли, що його чорнота — тільки зовні, а всередині він така сама людина, як інші, навіть у дечому краща. Лише декілька молодиків — такого ж віку, як сам Армстронг — продовжували презирливо хихикати чоловікові в обличчя та показувати непристойні жести у нього за спиною. Зневагою вони прикривали своє небажання працювати — навіщо ж їм гарувати на «чорномазого»? — але платню по п'ятницях радо забирали, а коли прогулювали її в шинках поблизу Келмскота, то неодмінно ганили його на всі боки. Він наче не звертав уваги, але насправді не спускав із них очей, сподіваючись, що, може, робітники візьмуться за розум.