Він мав те ж саме відчуття, коли дівчинка потребувала його підбадьорювання. Хоч на річці вона не знала страху, всі інші речі її лякали: стукіт підков на бруківці, грюкання дверей, фамільярні незнайомці, яким хотілося потріпати її за носика, звук вибивання килимів. Коли їй було страшно, дівчинка оберталася саме до нього. Зворушувало те, що вона обрала його своїм захисником. Два роки тому Вонові не вдалося захистити Амелію; тепер йому ніби дали другий шанс. Відвертаючи від неї негаразди, він відчував, як до нього повертається впевненість у собі.
Дитина все ще не говорила, часто кудись поринала думками, була неуважна, та все-таки йому було радісно від її присутності. Сотні разів за день він подумки порівнював Амелію з цією дівчинкою, а цю дівчинку — з Амелією. Так сформував для себе міцну асоціацію між ними обома, й не міг уже уявити одну у відриві від іншої. Вони стали двома крилами однієї й тієї ж ідеї.
Зайшла служниця і заходилася прибирати посуд після сніданку.
— Фотограф прийде о пів на одинадцяту, — нагадав він їй. — Гадаю, спершу подасте нам кави.
— Лікарка також збирається прийти — і вона питиме каву?
— Так, усім кави.
Служниця стривожено поглянула на волосся дівчинки, досі сплутане після сну.
— Може, мені зачесати міс Амелію для фотографування? — запропонувала вона, із сумнівом розглядаючи волосяне гніздо на голові у дитини.
— Нехай це зробить місіс Вон, коли прокинеться.
Служниця полегшено зітхнула.
Вонові потрібно було дещо приготувати до приїзду Донта.
— Ходи сюди, крихітко, — покликав він.
Узяв дитину на руки і поніс до вітальні. Там сів за письмовий стіл, а дівчинку вмостив на одне коліно так, щоб вона була обличчям до саду.
Дістав фотографію, на якій зображена Амелія разом із ним і Геленою.
З появою дівчинки страх перед спогадами — такий гострий, що він навіть самотужки намагався стерти з пам'яті обличчя своєї дочки — потроху став сходити нанівець. У нього було відчуття — і Вон цілком усвідомлював його ірраціональність, — що Амелія сама шукає його, і що йому потрібно зустрітися з нею поглядом. Подолати цю жахливу прірву. Тепер, коли час прийшов, і дівчинка сиділа в нього на колінах, чоловік зрозумів, що це завдання далеко не таке складне, як він собі нафантазував.
Вон повернув зображення до себе і подивився на нього крізь павутиння її волосся, що стояло сторчма.
Традиційна постава для сімейного фото: Гелена сидить, на колінах у неї Амелія. Позаду них стоїть він сам. Чудово усвідомлюючи, що будь-який мімічний порух може призвести до катастрофічної втрати часу, грошей і зусиль, чоловік так старанно пучив очі, що малознайомі люди вважали, буцімто на цьому фото Вон має загрозливий вигляд. Для близьких і рідних він мав комічний вигляд. Гелена аж ніяк не могла подолати усмішку, але зберігала її незмінною упродовж усього часу позування, тож камері вдалося відтворити жіночу красу в усіх подробицях. А на її колінах — Амелія.
На знімку розміром три на п'ять дюймів обличчя його дочки було невелике — менше навіть, ніж ніготь великого пальця тієї дівчинки, що зараз сиділа у нього на руках. У віці двох років вона була дуже схожою на себе новонароджену. Крім того, їй не вдалося висидіти потрібний час непорушно. У її нечітких рисах проглядало щось універсальне; вони цілком підходили і під обличчя дівчинки в нього на колінах, і під образ його дочки, який він так старанно намагався прибрати з очей і думок. Вочевидь, вона тоді ще й ніжками бовтала, бо на фото вони вийшли розмитими, примарними, якимись безкостими, наче у привида. На знімку її маленьке тільце було загорнуте в сукенку, що по краях розмилася майже до прозорості. Вона сховала ручки в складках одежини.
Дитина завовтузилася на його коліні, й він глянув на неї. Звідкись на її руці з'явилася схожа на воду краплинка. Вона піднесла руку до обличчя і злизала її, а потім із цікавістю поглянула на Вона.
Він плакав.
— Дурненький татко, — промовив чоловік і нахилився, щоб поцілувати її в голову, але вона ухилилася від нього й злізла на підлогу. Підійшовши до дверей, зупинилася, обернулася й простягнула йому руку. Він підійшов до неї, взяв запропоновану руку і дозволив вивести себе з будинку в сад, а потім далі, аж до ріки.
— Навіщо все це? — розмірковував Вон уголос. — Це якось має допомогти мені почуватися краще?