Вона роздивилася ріку туди й сюди, і переконавшись, що дивитися особливо нема на що, підібрала з землі міцну палицю і декілька разів потикала нею берег біля краю води. Коли їй це набридло, дівчинка передала палицю Вонові, щоб він продовжив її справу, а сама стала вибирати круглу гальку й мити у воді. Її дії наче не мали сенсу. Аж тут Вона раптом заскочила думка про те, що раніше він уже стояв тут і дивився, як Амелія миє камінчики. Невже забув, як вони декілька років тому вдвох стояли на березі, полоскали гальку й тицяли палицею у грязюку на мілководді. Він підняв голову і замислився, чи то був справжній спогад, а чи якесь чудернацьке навіювання, за допомогою якого теперішнє проектується на минуле.
Дівчинка припинила бавитися з камінням. Вона стала рачки і наблизилася до поверхні води, наче до дзеркала. Звідти на неї дивилася інша дівчинка — та, яку він добре знав.
— Амеліє!
Він спробував її схопити, але від його доторку вона зникла, а в нього намокли пальці.
Дівчинка підвелася і глянула на нього своїми мінливими очима. Вона ніби чимось переймалася.
— Хто ти? Я ж знаю, що ти — не вона. Але якщо… якщо ти — це вона… Невже я з'їжджаю з глузду?
Вона подала йому палицю і зрозумілими жестами показала, що він має викопати нею своєрідний канал. Дівчинка обкладала його камінчиками. Вона дуже прискіпливо поставилася до цього декору. Минув певний час, перш ніж дитина задовольнилася результатами своєї праці. Як він зрозумів, вона хотіла, щоб вони вдвох спостерігали за тим, що відбуватиметься. Вони дивилися, як у каналець зайшла вода, як підмила його каменисті береги, і як швидко ріка зруйнувала те, що побудували чоловік і дитина.
Вони пішли пити каву надвір, біля човнярні. Усі погодилися, що зйомка на березі ріки вийде значно цікавішою, ніж у приміщенні, тож треба максимально скористатися сухою погодою, поки є така можливість.
Щойно встановили камеру, Донт пішов готувати першу пластину.
— Поки мене не буде, подивіться інші знімки. З минулого разу.
Гелена відкинула кришку дерев'яної коробки. Всередині вона була вистелена фетром, і там лежали, кожна в своєму гніздечку, дві скляні пластини.
— О, — вигукнула Гелена, тримаючи першу пластину проти світла. — Як дивно!
— Вражає, правда? — спитала Рита. — Світло і тінь помінялися місцями.
Вона придивилася до пластини.
— Гадаю, містер Донт має рацію: ви й справді вибрали найкращі знімки. Ось це фото дещо розмите.
— Що скажеш, любий? — Гелена передала пластину містерові Вону.
Він кинув погляд на пластину, побачив там якусь пляму на місці дитини й одразу відвернувся.
— Усе гаразд? — спитала Рита.
Він кивнув.
— Випив забагато кави.
Гелена витягла з коробки іншу пластину й почала її роздивлятися.
— Вони розмиті, але не дуже: усе, що треба, можна розгледіти. Ось Амелія, це ясно видно.
У її голосі не було бентежної напруги чи прихованої істерики. Він був цілком виваженим і спокійним.
— Містер Армстронг може собі думати, що хоче, все одно у нього нічого не вийде. Але адвокат порадив нам про всяк випадок підстрахуватися.
— Містер Армстронг продовжує вас відвідувати?
Гелена спокійно відповіла:
— Так, продовжує.
Рита помітила, як спалахнуло обличчя Вона від згадки про того чоловіка.
Повернувся Донт. Гелена поклала пластинки до коробки, підхопила дитину на руки і почала її хитати, широко усміхаючись.
— Де нам стати?
Донт подивився на небо, щоб перевірити напрям сонячних променів, і вказав рукою:
— Отам.
Дівчинка совалась і пручалася, вертіла головою і сукала ногами, й дорогі пластинки одна за одною відправлялись у сміття, бо не варто було навіть витрачати час на їх обробку.
Вони вже занепали духом, аж тут Рита виступила із пропозицією.
— Посадіть її у човен. На воді вона заспокоїться, та й ріка зараз тиха.
Донт придивився до ріки, намагаючись побачити хоча б одну хвилечку, та вода текла лагідно. Він стенув плечима і кивнув. Принаймні варто було спробувати.
Вони винесли камеру просто на берег. Гелена пригнала до пристані невеличкий човен часів свого дівоцтва й міцно прип'яла його. Дівчинка залізла у нього. Він не хитався, тож не треба було тримати рівновагу. Вона стояла, балансуючи над мінливим потоком.
Донт зібрався вже попросити її сісти, аж тут настав один із тих моментів, на який чекає будь-який фотограф, і він передумав. Вітер роздмухав важку хмару і натомість нагнав білої димки, що пом'якшила світло і розмила тіні. Від цього річна гладінь приподобилася до перламутру, й у цю мить дівчинка повернула погляд проти течії, саме туди, куди й потрібно було камері. Бездоганно.