— Рубі не з таких.
— Розкажіть мені, як це сталося.
Рита слухала оповідь Гелени про ніч викрадення. Вона нервувала, повертаючись у спогадах до тих подій; часто робила паузи — щоб перевірити, чи на місці дитина, здогадалася Рита, — і коли поверталася до історії, то голос її ставав спокійнішим і впевненішим від присутності дівчинки, що несподівано повернулася нізвідки.
Коли Гелена дійшла до моменту повернення Рубі, лікарка урвала її.
— Тож вона повернулась із саду? І як пояснила свою відсутність?
— Сказала, що ходила гуляти. Поліцейські повели її до кабінету Ентоні й допитували декілька годин. Навіщо гуляла в такий мороз та ще й уночі? Навіщо виходила з дому, знаючи, що поблизу таборують річкові цигани? Вони залякували та цькували її. Вона плакала. Вони кричали на неї, та відповідь у неї була та сама. Ходила гуляти. Це вона й повторювала. Ходила гуляти без жодної причини.
— І ви їй повірили?
— Усі ми час від часу робимо щось несподіване. Хіба ніколи не зраджуємо власним звичкам і не пробуємо щось нове? У шістнадцять люди надто молоді, щоб знати все про себе, і якщо дівчині раптом закортіло погуляти проти ночі — чому б ні? У її віці я постійно була на річці, взимку і влітку. Нічого поганого у цьому немає. Якби Рубі була брехухою чи злочинницею — інша справа, але вона — чиста душа. Якщо я, мати Амелії, так кажу, то чому ж інші не можуть їй повірити?
«Тому що її вчинок потребує пояснення», — подумала Рита.
— Коли поліція забрала собі в голову, що то річкові цигани, вони одразу залишили Рубі з її нічним блуканням у спокої. Якби ж усі інші зробили так само. Бідолашна дівчинка.
По поверхні ріки вдарили краплі, й обидві жінки подивились угору. Над ними збиралися хмари.
— Може, нам краще повернутися?
Вони завагалися, але коли по воді забарабанили краплі, повернули човен до берега.
Веслувати проти течії було важко. Дощ уже не падав пробними порціями, а лив потоком, і Рита відчувала, як намокли її плечі. Краплі стікали з волосся і заливали очі. Мокрі руки боліли, і вона сконцентрувалася на тому, щоб устигати за Геленою, яка гребла б швидше, якби мала міцнішу напарницю.
Нарешті Гелена вигуком сповістила, що вони прибули на місце. Підтягнули човна ближче до пристані, і в Рити нарешті вивільнилася рука, щоб змахнути воду з обличчя. Тепер, коли знову добре бачила, вона помітила якийсь порух у кущах на протилежному березі.
— За нами стежать, — стиха попередила Гелену. — Не дивіться зараз, але в чагарнику хтось ховається. Слухайте, от що ми зробимо…
У човнярні Гелена витягла дитину з човна, і вони удвох, пригнувшись, поспіхом побігли до «Колодію». Рита повернулась у човен і завеслувала поперек ріки. Вона втомилася, тож веслувала нешвидко. Але якби хтось захотів утекти, йому треба було б вискочити зі свого сховища.
На іншому боці немає пристані, човен міг загальмувати лише в очереті. Рита продерлася крізь зарості й вибралася на берег. Вона не зважала на забруднений поділ і на те, що вимокла по коліна, а одразу попрямувала до чагарнику. Поки наближалася, кущі ворушилися — той, хто там ховався, намагався глибше забитися у своє укриття. Крізь лабіринт гілок вона побачила мокру фігуру, що припала до землі спиною до неї.
— Виходьте, — наказала Рита.
Фігура не поворухнулася, але зігнута спина здригнулася, ніби від плачу.
— Лілі, виходьте. Це я, Рита.
Лілі почала повзти назад, її волосся й одяг чіплялися за гілочки та колючки. Коли вона трохи просунулась уперед, втративши частину волосся, Рита змогла їй допомогти, відчіпляючи гілки одну за одною від одягу жінки.
— Люба моя, ох, та що ж це з вами… — приказувала лікарка, пригладжуючи волосся Лілі. Руки в тієї були посмуговані подряпинами. Обличчям вона потрапила до ожинового куща; навколо червоного відбитку набігли криваві намистинки, від яких обличчям розтіклися багрові сліди.
Рита витягла чистий носовичок й обережно притиснула його до обличчя Лілі. Погляд жінки знервовано перебігав від обличчя лікарки до річки та протилежного берега, де, забувши про дощ, на палубі стояли Донт, Вон і Гелена й дивилися на них. Дівчинка теж була там, вдивлялася у воду своїми бездонними очима, а батько підтримував її ззаду за сукню.
— Ходімо зі мною, — заспокійливо сказала Рита. — Я промию вам цю подряпину.
Лілі вклякла від жаху.
— Не можу!
— Вони не будуть на вас сердитися, — промовила Рита лагідним голосом. — Ми думали, що тут є хтось, хто хоче скривдити дівчинку.
— Я її не скривджу! Ніколи не хотіла її скривдити! Ніколи!