Лілі раптом вирвалася і чимдуж помчала.
Рита кинулася за нею.
— Лілі! — але її вже було не повернути.
Вона добігла до дороги і, перш ніж зникнути з виду, крикнула до Рити через плече: «Скажіть їм, що я не хотіла нікого скривдити!»
І втекла.
Коли Рита нарешті відчистила сукню і висушила черевики, було вже темно. Генрі Донт запропонував підвезти її додому на «Колодію», щоб вона не вимокла знов, ідучи пішки. Вони удвох попрямували до пристані через сад. Донт подавав їй руку там, де доріжка була нерівною, та вона відмовлялася від допомоги, тож йому залишалося галантно відсувати гілки на їхньому шляху. Коли вони опинилися на борту, він у світлі місячного сяйва повів човен до її котеджу. Дощ лив уранці й удень, а ввечері наче вщухнув. Та щойно вони підійшли до причалу поруч із її домом, як важкі краплини забарабанили по даху каюти.
— Він скоро скінчиться, — перекрикуючи шум, запевнив Донт. — Немає сенсу виходити зараз. Ви вмить промокнете до кісток.
Донт запалив люльку. В каюті двом людям було тіснувато, до того ж усюди нагромаджувалося фотографічне приладдя. Близькість Рити та пізній час викликали у Донтовій голові нав'язливі думки про її руки, про западинку біля шиї, що біліла у слабкому світлі свічки. Наче прочитавши його думки, жінка підсмикнула рукави, а він, злякавшись, що вона збирається йти, одразу вигадав для неї запитання:
— Лілі все ще вірить, що ця дитина — її сестра?
— Гадаю, так. Священник говорив із нею про це, та вона вперто стояла на своєму.
— Але ж цього не може бути.
— Так, це надзвичайно малоймовірно. Шкода, що не вдалося вмовити її піти зі мною. Я б хотіла з нею поговорити.
— Про дівчинку?
— І про неї саму.
Дощ наче стишився. Аби вона не помітила, він одразу поставив їй інше запитання:
— А що той чоловік, який дошкуляв вам? Ви більше з ним не зустрічалися?
— Ні, про нього нічого не чути.
Рита щільніше запнула шарф, щоб захистити від холоду шию. Вона зібралась уже йти, аж тут дощ уперіщив по вікнах із подвійною силою. Рита зітхнула, ніяково усміхнулася й опустила руки.
— Ви не проти диму? Якщо вам не подобається, я можу загасити.
— Та ні, нічого.
Він усе одно загасив люльку.
У тиші, що запанувала між ними, Донт раптом зрозумів, що лавка, яка стояла за ними і на яку жодне з них так і не сіло, була йому також за постіль. Чоловікові здалося, що вона займає надто багато місця. Він запалив ще одну свічку й відкашлявся.
— Це диво, що під час зйомки вдалося схопити правильне освітлення, — промовив Донт, щоб уникнути ніякового мовчання.
— Хіба це диво? — в її очах світилися бісики.
— Ну гаразд, це не диво. Принаймні не за тутешніми високими вимогами до див.
— Зате вийшов гарний знімок, — визнала вона.
Він відкинув кришку коробки, дістав пластину і поставив проти світла. Язичок полум'я ніби оживив зображення. Рита підсунулася ближче, і тепер лише крихітна відстань відділяла їх одне від одного. Вона нахилилася і вдивилася у фото.
— А де знімок, що був зроблений два роки тому? — спитала Рита.
Він витяг із коробки іншу пластину й подав їй. Коли вона нахилилася, Донт побачив краплинки дощу в її волоссі.
Було надто темно, щоб порівняти ці світлини в усіх подробицях, проте сама ідея про порівняння наштовхнула його на питання — і він був упевнений, що воно зріє і в голові Рити.
— Два роки тому я фотографував дворічну дівчинку, а сьогодні — чотирирічну. І я не знаю, чи то була та сама дитина, чи вже інша. Це вона, Рито? Це Амелія?
— Гелена у цьому впевнена.
— А Вон?
— А от він — не дуже. Раніше мені здавалося, буцімто Вон переконаний, що це — геть інша дитина. Але тепер гадаю, що він вагається.
— А ви самі що думаєте?
— Дворічна і чотирирічна дитина схожі достатньо, щоб припустити, що це можливо, але недостатньо для цілковитої впевненості.
Вона сперлася руками об край висувного стола.
— Подивіться на це з іншого оку. Візьмімо сьогоднішню фотографію.
— Так?
— Який, на вашу думку, вона має вигляд? Я маю на увазі не чіткість, композицію й інші професійні критерії оцінки вашої роботи, а саму дівчинку. Якою вона вам здалася?
Він придивився до зображення, але у світлі свічки складно було детально роздивитися вираз обличчя.
— Очікування? Наче ні. Може, надія? Теж ні.
Він обернувся до Рити, сподіваючись на підказку.
— Вона тужить, Донте.
— Тужить?
Він знову придивився до фотографії, а Рита продовжила: