Бритва ніколи не запитає чому.
Бритва пускає кров, ніби до міста чуму.
Бритва править шрами, як маршрут кораблю.
Ти так давно не голився — давай тебе поголю».
І ведеш холодну сталь уздовж судин,
уздовж потоків крові, уздовж нічних годин,
ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань,
ведеш без подиву,
ведеш без нарікань,
поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди,
поміж небес і пісків, поміж суші й води,
поміж голосу і мовчання, ведеш углиб.
Головне не схиб, чуєш, головне — не схиб.
Ніхто не знає, як працює любов,
з яких рухів вона народжується, з яких розмов,
з якої виймається радості, з якої вини.
Але вона працює, спробуй її зупини.
Тонко-тонко проходячи поміж вен,
ледь торкаючись лезом імен,
виснучи в порожнечі,
не маючи опертя,
за крок від смерті,
за крок від життя.
Повітря з ночі стигне холодом і вже
+ + +
Повітря з ночі стигне холодом і вже
на ранок осінь відчувається, мов берег.
Ніхто не втримає, ніхто не вбереже.
Ліси стоятимуть, як літери в паперах,
і рівень тиску в ріках та озерах
пов’язаний з погодою лише.
Так правлять річище, так рушать глибину,
з вагою трав, з упертістю насіння.
Я знаю, що ти спиш, і в стеблах твого сну —
я знаю — є метал, що студить сновидіння.
Вологі яблука в передчутті падіння
вбирають осінь — зимну і питну.
Ти знаєш цей метал, він глибше з кожним днем,
він розкривається над полотном озерним.
Рудою букв і золотом фонем
під серцем холодно стоїть залізний серпень,
торкається тебе своїм гірким осердям,
освітлює тебе своїм нічним вогнем.
І сонце — мед, домішаний у скло,
і глина — ліплена з вологи та отрути,
приймаючи тягар всього, що вже було,
і невагомість усього, що має бути,
проводячи тебе від жару до остуди,
тобі слугують за густе осіннє тло.
Такими ранками й займаються світи,
стискають серця теплу стиглу грудку,
аби ти бачила, аби відчула ти
це дихання утрати і набутку,
серпневий сплав упевненості й смутку,
серцевий згусток пустки і мети.
Аби тебе вело, аби ловило скрізь
це світло осені потойбіч перевалу,
ці стебла і гілки, які переплелись.
Вимотуй, добирай у сплетеність тривалу
нитки любові і нитки металу,
вечірню щедрість і ранкову злість.
Хай тиша осені — невидима, туга,
з якої родяться кристали павутини,
торкається тебе, аби твоя снага
прокачувала кров крізь вени і судини,
ламаючи цей світ на золоті частини.
Лишається любов.
З’являється вага.
Коли вона остигає, ніби вогонь
+ + +
Коли вона остигає, ніби вогонь,
коли вона уповільнюється, мов ріка,
тиша торкається її скронь
і кожної літери на кінчику її язика.
І коли не стає слів,
і мова обриває нитку свою,
голос її стає подібним до полів,
з яких зняли золото врожаю.
Теплий натомлений ґрунт
ще відчуває в собі тяглість рослин,
і коріння має солодкавість отрут,
і має минущість хвилин.
І десь там — між холодом і теплом,
між тяглістю каменю й рухом води —
завмирає і лишається тлом
усе, що потрапляє сюди.
Все переходить на темноту,
все спресовується в пил,
переплавляючись на тишу, на німоту,
набираючись терпіння й сил.
І тоді знову надходить час,
коли все прокидається й повстає,
наповнюючи рухом все нараз,
озвучуючи усе, що є.
І знову родяться врожаї,
знову лаштуються жнива,
і тиша запалюється в горлі її
і перетворюється на слова.
Тоді голос її починає рости,
рветься вгору, мов гіркі часники,
корінням торкаючись німоти,
листям вростаючи у словники.
На пагорбах, які лежать вночі
+ + +
На пагорбах, які лежать вночі,
немов забуті на веранді книги,
залишені й розгорнуті наосліп,
на темних пагорбах, з яких стікає синь,
на стовбурах, на золотому листі,
подібному на втомлене лице,
що западає в перші сновидіння,
цей знак відваги,
цей вечірній знак,
який тримає на потоках вітру
пташині зграї, знак, що забиває
дитяче дихання й підштовхує дітей
в застуду ночі, мовлячи: іди,
іди й не бійся! Де твоя відвага?
І ти ступаєш у червневу ніч,
немов заходиш у протічну воду,
ступаєш, простягаючи з пітьми
до мене руку,
стигнеш і ступаєш.
Про що ці книги?
Хто їх розгортав?
Хто зчитував суху поверхню шрифту,
за впорядкованістю літер і рядків
пізнаючи очерети й дерева?
Народження, зростання і терпіння,
відлучення, прощання, вигнання —
усе записано в ці річкові ландшафти,
усе занесено до подорожніх схем
у потаємних книгах птахоловів.
Знаходь, відчитуй і запам’ятовуй:
чекання в листі, пам’ять у камінні,
тривога в чорній польовій траві,
образа, що наснажує дерева,
зневіра, що виповнює ґрунти,
любов, яка проймає кожен пагорб.
Ступаєш і заточуєшся в ніч,
і відпускаєш течію, ступаєш,
і темрява ступає за тобою.
Пливеш — немов читаєш сторінки
забутих книг, пливеш — немов кохаєш.
Наскільки стане сили і тепла,
наскільки стане кисню у легенях,
вдихай цю ніжність, видихай її,
допоки річище несе і вивертає
свою вологість, й кожен потопельник,
що не доплив, зламався, зупинився,
услід тобі тривожно салютує.
Відчитуй, говори, запам’ятовуй.
Всі книги, всі малюнки й словники.
Всі пагорби, всі річища й дерева.
Твоє нічне тепло. Твоя відвага.