— Дякую, — скромно мовив я і бризнув собі за вухо туалетної води «Сена-Тропез».
— Мій улюблений запах! — прошептала дівчина.
Я не без задоволення зауважив, що за минулі вісім годин не було сказано жодного слова, яке стосувалося розслідування вбивства Рубіної.
Ні про Осетинського, ні про Марину, ні про Сапегіна з бухгалтером Наталя більше не згадувала. Ніби їх ніколи й не було.
— А куртку ти одягнеш? Здається, на вулиці холодно, — соромливо сказала Наталя.
— А чому б і ні? Від подарунків потрібно отримувати задоволення, — сказав я і одягнув куртку.
Вона подобалася мені, але у неї був один недолік. Куртка була заважка.
— Тобі подобається, скажи чесно? — запитала Наталя, заглядаючи мені в очі. Я пильно розглядав борти куртки.
— Подобається — не те слово. Я страшенно втішений.
— Тоді чому ти розглядаєш її так уважно?
— Ніяк не можу зрозуміти, чому вона така важка.
— Фасон нестандартний. Я сама малювала ескіз і стояла над душею в закрійниці і швачки.
— Це я розумію. Але чому вона така важка?
— Для того, щоб форма трималася, в усі шви ушили спеціальне металеве пруття. Зазвичай використовують пластик.
— Он воно що, — розчаровано мовив я, бо думав, що причина — в особливому сорті шкіри.
13 травня, 10.51
Кононов з Наталею тримали курс на селище Високе, де знаходився аеродром і міський військовий аероклуб. Не встигли вони виїхати за місто, як закінчився бензин. Червона кнопка на панелі мерехтіла зеленим.
— Ну от… — розчаровано мовила Наталя. — А поблизу нема жодної заправки…
Повз них із шумом проносилися автомобілі і мотоцикли.
— Як я могла забути! От дірява голова! — бідкалася дівчина.
Кононов повільно вийшов з машини. Підняв кришку капота. Став на протилежному боці і почав зупиняти машини.
Посвідчення було при ньому, і коли якийсь жалісливий автолюбитель на новенькому запорожці пригальмував поблизу Кононова, він засунув руку в кишеню і витяг звідти червону книжечку.
— Доброго дня, — посміхнувся Кононов водієві.
— Доброго, — насторожено відповів той.
— Капітан Кононов! — представився слідчий.
Оторопілий водій дивився на Кононова переляканими очима, намагаючись зметикувати, що ж сталося. Міліціонер на «Вольво», одягнений у цивільне, зупиняє машини. Неподалік стоїть шикарна дама.
— Чим можу допомогти? — розгублено запитав водій.
— У нас виникла серйозна проблема, і ми були б дуже вдячні вам, якби ви продали нам хоча б десять літрів бензину.
У водія потеплішало на серці.
— Звичайно, тільки в мене сімдесят шостий!
— Та нам, аби до аеродрому дотягти.
За кілька хвилин Наталя і Кононов мчали по шосе зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину. Кононова не бентежила Наталчина зухвалість, хоча летіти стрімголов на такій швидкості по вкрай вибоїстій дорозі було дуже небезпечно.
Ураз заскрипіли гальма, дівчина різко скрутила кермо, і машина, благополучно зробивши поворот, рушила далі в напрямку, зазначеному на щиті.
— Скажи, Володю, а хто нас кататиме?
— Як хто? Я! — відповідав Кононов, що почував себе і героєм, і суперменом одночасно.
— А ти вмієш?
— Я тобі уже сто разів казав, що вмію. А ти мені, бачу, не віриш.
— Вірю, але мені цікаво знати, де слідчих навчають фігурам вищого пілотажу.
— О, — загадково відповів Кононов. — Це секрет. Майже військова таємниця.
Ніякого секрету, звичайно, не було. Літнє училище, інститут, аероклуб, друзі-авіатори. Але Кононов знав: жінки люблять таємниці. А якщо таємниці нема, то треба її вигадати.
— Ти ж мені як-небудь розповіси правду? — Наталя по-змовницьки всміхнулася.
— Коли-небудь, — відповів Кононов.
Попереду вже було видно ангари і щогли аеродрому. Наталя зменшила швидкість і виглянула у вікно.
— Я ніколи тут не була…
— Ти багато втратила. Але ми зможемо надолужити згаяне.
Вони під’їхали до будинку аероклубу. Назустріч їм вийшов худющий жилавий чолов’яга в уніформі з нашивками. Кононов добре знав Валентиновича, який жартома називав себе «головним заступником». Він відав усім і робив, що хотів. Але найголовніше — до самозабуття любив літаки й аероклуб, що був його суверенною вотчиною.
Свого часу Кононов дуже допоміг Валентиновичу. Два роки тому його неповнолітній син ледь не потрапив до колони: зв’язався з якимись лобуряками, що вечорами знімали з перехожих шапки. Кононов зіграв роль ангела-хоронителя в долі хлопця, доклав усіх сил, щоб того звільнили. Та допоміг хлопчаку назавжди порвати стосунки з псевдо-друзяками. Тому Валентинович майже боготворив Кононова і при кожній зустрічі дякував йому.