— Доброго вечора, добродії, — лагідно защебетав він.
— Доброго, Віталику, — недбало кинув Смолич, вдивляючись у півморок.
— Вам ще півгодини тому накрили, може, змінити, все охололо…
— Почекай, Віталіку, почекай, — Смолич, здається, когось шукав.
«Видивляється своїх убивць», — подумав Кононов.
— А вам, добродію? — офіціант питально подивився на слідчого, намагаючись розгадати його бажання.
Кононов напустив на себе пихи і повільно, з натиском на кожному слові сказав;
— У мене тут зустріч з дамою. Столик, гадаю, уже замовлений.
Офіціант задумався на хвилинку, потому, збагнувши про що йдеться, мовив:
— Пані Наталя уже чекають на вас — другий столик у другому ряді. Прошу.
Кононов вдивився в півморок і побачив Наталю. Вона сиділа, повернувшись до естради, курила і пила через соломинку якийсь напій з височенного келиха. Кононов дякував долі за те, що Наталя дочекалася його.
— Якщо хочете, можете почекати мене за своїм столиком, — запропонував Кононов Смоличу.
— Гадаю, так буде краще, — погодився той. — Мій столик номер вісімнадцять, це у третьому ряду, — сказав Смолич і звернувся до офіціанта:
— Якщо все охололо, то заміни, будь ласка.
Офіціант розкланявся і побіг на кухню.
Кононов непомітно підійшов до Наталі збоку. Вона побачила його, вже коли він сів у крісло. Зраділа, але була дещо здивована.
— Володю! Нарешті. Я вже думала, ти не прийдеш, — защебетала вона.
— Хіба я міг не прийти! — галантно відповів він і поцілував Наталчину руку. Білу, напахчену, обтягнуту сріблястим мереживом рукавички.
— Ви сама вишуканість! — розсміялася дівчина. — Навіть не сподівалася, що в Управлінні є такі кадри!
— Наталю, ви сама чарівність.
Кононов навмисно казав їй «ви».
— Дякую, я хотіла сподобатися…
Вона не кокетувала. Була щирою і заслужено приймала комплімент.
Її стан облягала довга сукня з чорного трикотажу з рукавами по лікоть і невеличким вирізом. Комплект з намиста, кліпсів і браслета, виготовлений зі штучних коралів, якнайкраще підкреслював її шляхетність, сріблясті рукавички відтіняли матову шкіру, а капелюшок з короткою вуаллю надавав їй загадковості.
Кононов милувався дівчиною і не приховував цього.
— Добродії бажають зробити замовлення? — поштиво вклонився офіціант.
Наталя схопила меню й відчеканила:
— Морозива півпорції, манговий сік, салат із креветок, мій улюблений самбук і шампанське… Це мені. А ти, Володю, замов собі сам.
Кононов не розгубився. Недбалим рухом узяв зі столу меню, побіжно оглянув його і зробив замовлення:
— Біфштекс із кров’ю, сто грам «Наполеона», салат із креветок і сік. Ананас плюс манго.
— Зачекайте кілька хвилин, — розторопний офіціант зник.
— У тебе гарний смак, Володю! — сказала Наталя.
— Чому ти зробила такий висновок? — поцікавився Кононов.
— Ти не замовив коктейлю.
— Як на мене, коктейль — невдале поєднання високоякісних інгредієнтів. Навіщо переводити продукти?
— А наші банкіри вважають, що це буржуазний напій.
— Не знав, — здивувався Кононов.
Наталя подивилась на годинник.
— Через сім хвилин з’являться музиканти. Я обожнюю джаз!
Кононов скоса оглянув зал. Побачив Смолича. Згадав, що не вибачився перед Наталею за спізнення.
— Наталочко, люба, — лагідно мовив Кононов, — вибач мені, будь ласка, що я спізнився.
— Пусте, я переживала, щоб ти вчасно прийшов на концерт.
— Однак я хочу пояснити тобі причину свого спізнення. До мене приходив Смолич.
— Невже?! І коли це він став твоїм другом?
— Він приходив просити в мене допомоги.
— Цікаво! Розкажи.
— Він прийшов о пів на шосту і почав бідкатися на долю. Розповів, як підірвали його машину.
— І ти був змушений узяти його із собою!
— А що було робити?
— Ваше замовлення, — почувся ввічливий голос офіціанта.
Він виклав страви на стіл і поцікавився, чи можна відкрити пляшку шампанського.
— Не варто поки, — відповів Кононов і уважно оглянув наїдки на столі Смолича. Суп з печерицями, смажене курча із соусом сациви. «Цікаво, а хто оплачуватиме мій рахунок? За правилами платити має кавалер. Не за правилами — Наталя. Зрештою, це її ініціатива. Вона ж має знати, яка платня у слідчих з Управління. Хоча є ще один варіант, і не найгірший — Смолич. У нього купа грошей, а за безпеку потрібно платити».
— Мабуть варто поговорити зі Смоличем, — мовила Наталя.
— Гадаєш, йому не довго залишилося жити?