— Ви все зрозуміли.
Смолич глянув на нього зацькованим поглядом.
Джазмени гримнули знаменитий шлягер «Money makes the World go around» з фільму «Кабаре». Дівчина на сцені, граційно танцюючи, заспівала. Кононов розумів, що співала вона під фонограму, але враження справляла неабияке. Наталя пустотливо підморгнула Кононову, залпом осушила келих шампанського, підвелася і попрямувала до сцени. Другий куплет дівчата співали разом, кружляючи по сцені і посилаючи публіці повітряні поцілунки.
Були моменти, коли Кононов зовсім губився: він не знав, де Наталя, а де її сестра.
Закінчивши пісню, дівчата розбіглися.
Наталя повернулася до свого столика.
Інстинктивно Кононов відчував, що складний механізм подій, зв’язаних з убивством Марини Рубіної, уже давно не підвладний його волі. Нерозумно було вдавати із себе героя. Єдине, що могло допомогти йому гідно завершити розслідування — спокій і природність поводження. Саме тому він не поставив жодного запитання Наталі, а натомість сказав:
— Ви обидві були чарівні. Особливо ти.
— Дякую, — здивовано всміхнулася Наталя. — Дякую, Володю.
Смолич вирішив мовчати.
— А вам, Максиме Петровичу, сподобалося? — суворо запитав Смолича слідчий.
— Вражає, — буркнув той.
Вуаль надійно ховала очі Наталі, однак Кононов відзначив про себе, як вороже вона подивилася на бухгалтера.
Зависла пауза. Кононов роздумував, що ж робити далі. На одній шальці терезів була Наталя, яку йому дуже кортіло посадити в машину і відвезти до себе додому, а на іншій — Смолич, службовий обов’язок, Управління, Булавін, зрештою, честолюбство.
Кононову залишалося лише одне: узяти бухгалтера під свій захист як головного свідка і негласно заарештувати його як убивцю. Тому він вирішив відвезти бухгалтера до себе додому і там, поки залізо гаряче, взяти в нього письмові показання. Уранці доставити Смолича в Управління і відразу ж — у СІЗО. Потому піти до Булавіна і не залишати кабінету свого начальника доти, поки він не відкличе Кононова з відпустки і не визнає, що той дуже добре справився із завданням.
Але Кононов не знав, як поступити з Наталею. Узяти її із собою? Але ж може все зіпсувати. Відвезти її на квартиру? Ще з’явиться Гретинський… Кононов відчув легкий спалах ревнощів.
На щастя, усе вирішилося само собою.
— Володю, мені час їхати, — сказала Наталя і доторкнулась кінчиками пальців до його руки. У цьому жесті було так багато тепла і розуміння, що Кононов миттєво забув і про Осетинського, і про ревнощі.
— Одна? Не боїшся?
— А чого мені боятися? Сяду в машину — і додому. Вранці подзвоню тобі на роботу.
Кононова це влаштовувало якнайкраще.
— Добре, Наталю, ми з паном Смоличем підемо до мене. Наразі проведемо тебе до машини.
Наталя покликали офіціанта.
— Чогось бажаєте? — послужливо запитав той.
— Рахунок, будь ласка, — зніяковіло попросила дівчина. «Їй, напевне, і справді було ніяково йти так рано, адже вона звикла засиджуватися тут до ранку», — подумав Кононов.
— Рахунок тільки на вас, чи на пана Смолича теж?
— На пана Смолича теж, — суворо мовив Кононов.
Розрахувавшись, трійця попрямувала до виходу.
Кононов зауважив про себе, що Наталя дала офіціантові на чай, Смолич же навіть копійки не накинув.
На вулиці було свіжо, навіть дещо прохолодно. Кононов з вдячністю гладив борти нової куртки. Коли підійшли до Наталчиної машини, Кононов зупинив своїх супутників і обережно заглянув під днище, уважно оглянув бампери й салон.
Смолич п’яно хихикнув:
— Бомба?
Слідчий, насупившись, пробурмотав:
— Тіпун вам на язик, громадянине Смолич.
Наталя підійшла упритул до Кононова і гаряче зашептала на вухо:
— Володю, я хочу, щоб ти знав… Я мріяла про такого чоловіка, як ти…
Кононов повернувся до неї і без залишку випив її слова довгим поцілунком.
14 травня, 00.16
Провівши Наталчину машину вдячним поглядом, Кононов повернувся до Смолича і по-ментовськи запитав:
— Максиме Петровичу, гроші у вас залишилися?
Смолич ствердно кивнув. Він ніколи ще не бачив Кононова таким задоволеним, веселим і водночас спокійним і впевненим у собі.
— Гадаю, краще піти до проспекту. Тут ми нікого в такий час не піймаємо.
«Голубий Дунай» знаходився в самому центрі міста, але знайти його було нелегко. Ресторан був вдало замаскований. Ніякої тобі реклами. Тільки знаючі люди могли його знайти без проблем — новачки обов’язково звертали або не в те підворіття, або не в той провулок. Так раніше головасті архітектори приховували від людського ока найбільш важливі об’єкти, як правило, чекістські і геерушні контори: ніби вони в центрі, а спробуй знайти. До слова варто сказати, що поруч з «Голубим Дунаєм» містилася колишня обласна «глушилка», що перекривала дисидентам доступ до «потоків мерзенної неправди, яку вивергали наклепницькі радіостанції».