— Я… Я навіть не знаю, що вам сказати… Я вас зрозуміла, — нарешті взяла себе в руки моя співрозмовниця, ймовірно, секретарка.
— Оскільки чоловік убитої зараз перебуває під слідством, а близьких родичів у неї нема, то витрати на похорон, мабуть, доведеться взяти на себе вашій фірмі. Будьте ласкаві, якомога швидше повідомте начальство про те, що сталося.
— Звичайно, — погодилася секретарка, схлипуючи. Спохватившись, вона додала:
— Пробачте, ви сказали, що чоловік Марини Сергіївни, Мишко, перепрошую, Михайло Леонтійович, під слідством?
— На жаль, так. Більше я вам нічого не можу сказати. Слідча таємниця.
— Зрозуміло, — стишивши голос, мовила вона.
— Про всяк випадок запишіть мій телефон.
Я продиктував службовий і домашній телефони.
— Гадаю, нам доведеться зустрітися, тому кажу до побачення. Усього найкращого, — чемно сказав я, розуміючи, що ніякі слова не спроможні утішити мою співбесідницю.
«Ух», — полегшено зітхнув я: з найнеприємнішим було покінчено. Десь хвилину я постояв посеред кабінету, збираючись з думками.
— Ігоре, а міг би ти надрукувати мені одне простеньке оголошення?
— Типу «Холостяк тридцяти п’яти років, Скорпіон, Сосна, Аметист, Тигр, Сатурн, який любить попоїсти і випити, шукає молоду, красиву, розумну, багату наречену з квартирою, машиною, дачею і глухонімою тещею?» — блискавично зімпровізував Пельш.
— Текст я скажу, а ти виведеш на лазерному принтері п’ять екземплярів.
— А чому не п’ятдесят п’ять? Ти хіба не знаєш, який жадібний майор Васильєв?
— А ти передасиш йому привіт від Булавіна, — незворушно мовив я, виводячи на аркуші паперу заголовок «Усім мешканцям буд. 8».
Віддавши Пельшу оголошення, я рушив до чергової частини.
7 травня, 9.51
— Ну, орли, хто вчора приймав повідомлення про вбивство Рубіної? — переступаючи поріг чергової частини запитав Кононов.
Один з міліціонерів з погонами лейтенанта, який замислено споглядав величезну карту міста, що висіла перед ним, неквапливо обернувся і мовив:
— Я.
— Старший слідчий Володимир Кононов, — представився Кононов.
— Симакін. Лейтенант Симакін, — виструнчився черговий, для якого слідчий був великою шишкою.
— Хлопці, хто-небудь, підмініть лейтенанта, поки я з ним переговорю, — звернувся Кононов до двох міліціонерів у сусідній кімнаті, а сам із Симакіним відійшов до вікна.
— Скажіть, лейтенанте, у вас ведеться запис усіх телефонних дзвінків?
Симакін зам’явся.
— Правду кажучи, товаришу слідчий, на магнітофоні, що обслуговує мою консоль, накрився стрічкопротяжник, і він уже три дні у майстерні.
— Весело, — пробурмотав Кононов. — А в журналі хоч є точний запис часу дзвінка?
— Аякже.
Симакін підійшов до столу і перегорнув кілька сторінок журналу.
— Дванадцять п’ятдесят одна.
— Це вже краще. А скажіть, будь ласка, лейтенанте, чи не запримітили ви в голосі того, хто дзвонив чого-небудь незвичайного?
— У тому-то й річ, що ні. Зовсім нічого. Це був нормальний чоловічий голос, не дуже молодий, не дуже старий, спокійний, упевнений. Він говорив так, немов йшлося не про вбивство, а про якийсь дріб’язок.
— Не дуже молодий, не дуже старий… Прямо Чичиков якийсь… — обурився Кононов. — А якоїсь специфічної особливості, дефекту мови не запримітив? Гаркавості, шепелявості, заїкання або якогось слова-паразита, скажімо «е-е-е»?
— Та ні… — почуваючи себе винуватим, протяжно мовив Симакін.
— А ви могли б упізнати цей голос?
— Не впевнений. Телефон дуже спотворює.
Запитувати більше не було про що. Сказавши лейтенантові, щоб той, якщо раптом щось пригадає, зайшов у триста дванадцятий кабінет, Кононов попрямував до експертів.
7 травня, 10.04
— Ми ж домовилися через годину, — обурено сказав Аваладзе замість привітання. — А минуло лише сорок хвилин.
— Та чергові не змогли мене розважити навіть п’ятихвилинною розмовою, — виправдався Кононов. — Мені погуляти?
— Та кількість результатів настільки мала, що… На пістолеті відбитків нема. Усі «пальчики», знайдені в квартирі, належать або Рубіні, або Гретинському.
— Зрозуміло, — розчаровано мовив Кононов. — А на клавіатурі комп’ютера?
— Так само. Відбитки Рубіної і Осетинського.
— Ну а волосся, грудочки землі з взуття у передпокої, врешті-решт сперми на простирадлах, слини в склянках!?
— Лупа на килимах, молекули поту на рушниках, помада на недокурках, — передражнив його Аваладзе. — Та цього добра хоч греблю гати. Але щоб розібратись із усім цим, потрібен час, та й апаратура в нас часів царя Гороха. Результати аналізів не досить точні.