На думку Конанова, другий метод був занадто обтяжливим і малоефективним, адже доводилося спілкуватися зі сторонніми, зайнятими своїми побутовими проблемами людьми, марно витрачаючи час. Кононов вирішив скористатися першим методом і обмежитися опитуванням найближчих сусідів.
Він дуже сподівався на охоронців правопорядку і найбільш поінформованих осіб — бабусь поблизу під’їзду. Але, підійшовши до будинку Рубіної, враз розчарувався: поблизу не було нікого. Опитування бабусь довелося відкласти на невизначений час.
Кононов зупинився перед ліфтом, оглянув сходи — вони були на подив охайні. Постоявши, він вирішив спуститися у підвал. «Складові приміщення науково-виробничого підприємства „Кіпонор“» — оповіщала облуплена табличка на дверях.
«Певно, будь-хто, озброєний відмичкою, без надмірних зусиль зможе проникнути сюди, і про це не може не знати дирекція „Кіпонора“, — подумав Кононов. — Отже, украсти там нічого: підвальні приміщення будинку Рубіної особливого інтересу не представляють».
Поміркувавши над змістом слова «кіпонор» і не знайшовши відповіді на запитання, щоб воно могло означати, Кононов потягнувся до кнопки виклику ліфта, але опустив руку. Він вирішив, що краще пройтися пішки і скрізь усе роздивитися. А раптом…
Зовні (як за ціною, так і за системою захисту) двері квартир різнилися, як і самі мешканці колишнього «Червоного хіміка». Поверхово оглянувши їх, можна було безпомилково визначити, якого статку родина мешкає за ними. Кононов піднімався сходами, меланхолійно розглядаючи номери квартир.
Нарешті він підійшов до 45 номера. Тут жили Марина Рубіна і Михайло Гретинський. Нині квартира мала пустувати.
«Утім ні, — стрепенувся Кононов, — повинен чергувати який-небудь сержант із місцевого відділення». Для початку Кононов вирішив поговорити з найближчими сусідами, а потім — із Силіними. Двері праворуч від сорок п’ятої квартири були не з бідних. Слідчий запримітив ознаки на совість установленої сигналізації, на дзвонику мерехтіла червона лампочка, призначення якої він не знав.
Кононов подзвонив. Натомість не отримав ніякої відповіді. Він подзвонив ще раз. І все марно. Зробив ще п’ять дзвінків. Потому ще три. І лише після цього змушений був констатувати, що господарі, очевидно, відсутні. «Шкода», — зітхнув слідчий. Довелося напрошуватися в гості до сімейства Силіних.
Три короткі дзвінки. Хтось глянув у вічко.
— Мені потрібен Дмитро Силін. Я слідчий.
Двічі клацнув верхній замок і один раз нижній. «Точнісінько, як минулого разу», — відзначив Кононов.
Двері відкрила повна сорокалітня жінка з бигудями на голові, вбрана в квітчастий засмальцьований халат.
— Його немає: він на дачі, садить картоплю, але ви можете зачекати, він скоро повинен приїхати.
— У такому разі, якщо дозволите, я хотів би переговорити з вами. Не заперечуватимете?
— Ні, — мляво відповіла жінка. — Проходьте.
Кононов удихнув аромат передпокою простої пролетарської квартири.
— Мене звати Володимир. Володимир Кононов, — представився він.
— Дуже приємно, — запобігливо мовила жінка. — А мене Марія. Марія Силіна.
— А по батькові?
— Іванівна, Марія Іванівна, — ображено закопилила губу господарка: їй було б значно приємніше, якби її називали просто Марією.
Кононов пройшов у ту ж кімнату, в якій учора розмовляв з Силіним. Усе було так само, хіба може трохи чистіше.
— Як щодо чаю? — якомога галантніше запитала господарка.
— Не відмовлюся, — у тон їй відповів Кононов.
Дружина Дмитра Силіна справляла враження злобливої дами, невдоволеної життям, яка дратується без будь-якого приводу і працює нормувальницею на заводі або комірницею в якому-небудь ремонтно-будівельному управлінні.
— А хто ви, Маріє Іванівно, за фахом? — поцікавився Кононов.
— Я? — здивовано перепитала Силіна, ніби в кімнаті був ще хтось, до кого Кононов міг звернутися з таким питанням. — Я працюю в двадцять другому ЖЕКу, паспортисткою.
«Он воно що! Серед невдоволених жінок першість, без сумніву, належить саме паспортисткам», — резюмував Кононов.
— У такому разі, Маріє Іванівно, ви маєте добре знати своїх сусідів Марину Рубіну і Михайла Осетинського.