— Ха! — тріумфально вигукнула Силіна.
Стало зрозуміло, що саме цього запитання вона чекала, готувалася до нього заздалегідь і тепер готова була виплеснути всю негативну інформацію, таємно зібрану на своїх сусідів слідчому Кононову.
— Аякже, знаю. Усе-таки не перший рік сусіди! А що вас цікавить?
— Розкажіть чи не запримітили ви чого-небудь дивного, підозрілого у поведінці небіжчиці, — довірчо попросив Кононов.
— Марина Рубіна, царство їй небесне, — почала Силіна, — була жінкою непоганою. Хоча й задирала носа, особливо в останні роки. Але ж я знаю, що вона з Івана в гетьмани. Усього на шість років за мене молодша. А вдягалася, як дівчисько. Щотижня додому до неї приїздили перукар, манікюрниця, кравчиня і масажист, який десять доларів за годину бере. Словом, пестила себе над міру. Порядні жінки так не поводяться. Я нічого не хочу, звичайно, сказати, — Силіна строго глипнула на Кононова. — Вона, напевно, була порядною. Але коли жінка, якій під сорок, так дбає про свою зовнішність, це завжди викликає підозру.
— Звичайно, ви маєте слушність, — заохочував її Кононов, сподіваючись, що серед купи гною йому вдасться відшукати перлину.
— Гадаю, вона ніколи не прала, не прибирала і не варила їсти. Куди там такій паві. Увесь час роз’їзджала на машині. Ходила з таким, знаєте, дамським дипломатиком.
— А з ким спілкувалася?
Силіна задумалася.
— У неї збиралося чимало усякого наброду. А одна дівуля майже жила, увесь час сновигала тут. Вона мала такий дивний вигляд. Носила надміру короткі спідниці і височенні каблучища. Дуже скидалася на повію. Коли ж з’явився Михайло, народу поменшало.
За зарядом негативних емоцій, спрямованих на ні в чому не винних сусідів, ця жінка перевершувала багатьох запеклих кримінальників. Різниця полягала в тому, що ті грабували й убивали, а Силіна перед законом була чистою. Ненависть переповняла її, але зняти руку на когось вона боялася: сковував страх бути покараною.
— Може, ще чайку? Це з бананом, сестра з Китаю привезла — я його бережу для поважних гостей, — солодко мовила Марія Іванівна.
— А що за один її чоловік?
— Звати його Михайло. Загалом він непоганий чоловік, щоправда дивакуватий.
— Чому ви так думаєте?
— Хіба може нормальний мужчина одружитися з жінкою, старшою на десять років? — Силіна, певно, й гадки не мала, що Кононов знає Осетинського, його вік і фах.
— На десять років?! — удавано обурився Кононов, щоб витягнути із Силіної якомога більше інформації.
— Уявіть собі. І що найбільше вражає — вона його здорово обкрутила. Він заглядав їй у рот і ходив на пальчиках перед нею. Ніби хлопчик на побігеньках.
— Але ж він її, мабуть, зраджував? — простодушно випалив Кононов.
— Аякже, аякже! — переможно глипнула Силіна. — Ну подумайте самі, хіба може молодий красень не зраджувати старій, хоча й випещеній, дружині. Це ж не природно.
На секунду Силіна змовкла, щоб дати Кононову можливість усвідомити зміст останнього твердження. Потому знову зацокотіла:
— Я його не один раз бачила у товаристві тієї самої дівулі на каблучищах, про яку щойно розповідала. Вони так мило щебетали! Гадаю, що молодята під носом у Марини, царство їй небесне, шури-мури крутили. Та й узагалі, в нього на роботі самі дівчата — адже він працює в будинку моди «Наталі». А там таких вертихвісток хоч греблю гати. Хіба можна втриматися від спокуси в таких умовах?
— Що правда, то правда, — по-філософськи зауважив Кононов. — Але чи впевнені ви у тому, що він справді зраджував, а не просто залицявся?
— Безсумнівно, — авторитетно заявила Силіна.
— А Рубіна йому, як ви гадаєте, була вірна?
— А от щодо Марини, не знаю. Вона жінка дивна, усе тільки про роботу й думала. Робота для неї була важливіша за чоловіка. Та й вік. Хоча хто їх знає, цих багатих? Але особисто я жодного разу ні з ким її не бачила.
— А чи не примітили ви, Маріє Іванівно, — Кононов перейшов до списку офіційних запитань, — останнім часом чого-небудь дивного в їхніх стосунках — може приходив хто-небудь підозрілий?
Силіна задумалася. Кононов розумів її стан. Ясна річ, нічого такого вона не зауважила, але намагалася згадати що-небудь таке, що могло б підтвердити її спостережливість і «знання життя».
— Хіба те, що дівуля на каблучищах як у воду канула. Принаймні, раніше я її ледь не щодня бачила. У неї, по-моєму, навіть ключі від їхньої квартири були, а в останні два тижні ніби крізь землю провалилася. Може, виїхала? До того ж, раніше у них ледве не щотижня були гості. До під’їзду через іномарки не доберешся. Музика до першої години ночі грала. Я думала, що і на травневі свята вони влаштують дебош. Але ж ні! Не було ніяких гостей.