Головний бухгалтер то розстібав, то застібав верхні ґудзики свого плаща і сиплим, зривистим голосом говорив на виробничу тематику. Про те, яка велика втрата спіткала фірму і як важко буде утримувати ведучі позиції. Говорив він довго, хоча було видно, що це коштує йому титанічних зусиль.
— А в яких стосунках він перебував з Мариною? — поцікавився Кононов після того, як головний бухгалтер закінчив свою промову.
— Їхні стосунки, як на мене, можна назвати виключно діловими. По-моєму, Марина його недолюблювала. Вона була людиною творчості, пориву, а він — її повною протилежністю. — Щиросердно зізнався Юра, але потім додав:
— Утім, можливо, так мені лише здавалося я не люблю пхати носа, куди не слід, та й важко відрізнити почуття прихованої ворожості від звичайної втоми.
— Але щойно ви сказали, що він не подобався Марині? — дорікнув Кононов.
— У всякому разі так мені здавалося, — досить прохолодно відповів Юра.
Кононов зрозумів, що бухгалтер не викликає великої симпатії у Юри і вирішив не набридати йому надокучливими розпитами. Зрештою, зараз Кононову потрібно було побіжно ознайомитись із працівниками фірми, а вже потому поговорити з кожним індивідуально. «Спершу оглянь усіх, а уже потім копай», — любив повторювати Булавін.
— Як хоч його звуть?
— Кого? — перепитав Юра.
Річ у тому, що поки Кононов цікавився головбухом, слово взяла молода манекенниця, яка, заливаючись сльозами, розповідала про те, яку велику роль зіграла в її житті Марина Сергіївна Рубіна і про те, якою чуйною і доброю людиною та була. Для прикладу розповіла, як їй напередодні важливих гастролей знадобилася відпустка по догляду за хворою матір’ю, і Марина Сергіївна, не задумуючись, відпустила її, причому зберегла і місце, і зарплату. Уперше під час панахиди прозвучали нормальні людські слова, позбавлені присмаку лицемірства й казенщини. Приємно здивований Кононов широко розкритими очима вдивлявся у дівчину, яка зворушливо притискала до грудей зім’яту, наскрізь промоклу хусточку.
— То про кого ви питаєте? — обурився Юра.
— Мене цікавить прізвище та ім’я вашого головбуха, — відповів Кононов, лаючи себе за вразливість і неуважність. «Ночами потрібно спати та й курити треба менше», — дорікнув він собі словами Булавіна.
— Смолич, Максим Петрович Смолич, — з відразою відповів Юра. З таким виразом обличчя розглядають жаб.
Кононова так вразила міміка Юри, що він навіть не запитав, як звуть манекенницю.
— Її ім’я Танюшка, а прізвище Порятуй, — нагадав Кононову про його професійні обов’язки Юра.
Мітинг затягувався, і Корабельников, рекламний менеджер, по праву розпорядника взяв заключне слово, щоб узагальнити все сказане і ще раз нагадати, якою добропорядною людиною була покійна. Зважаючи на те, як владно говорив Корабельников, як робив паузи, жестикулював, Кононов зробив висновок, що років п’ятнадцять тому той головував на комсомольських зборах, проводив наряди і вів життя активіста.
«Красномовства йому не бракує, — відзначив про себе слідчий. — Я б так не зміг».
Нарешті труну опустили, закидали землею і навалили на могилі величенний монумент із букетів і вінків.
Найбільше Кононова вразила плетениця незвичайних, неймовірно яскравих орхідей і напис на креповій стрічці: «Спочивай з миром. Дирекція AT „Євротур“.»
Кононов прилаштувався біля Юри і пішов слідом за усіма. З уривків фраз, що долітали до його вух, він зрозумів, що захід не скінчився. Скінчилася лише його перша частина. А в перспективі — поминки в шикарному ресторані «Голубий Дунай», власницею якого була та сама Марина Рубіна. Кононов, ясна річ, знав про це, але дана інформація якимось чином стерлася з пам’яті. Не міг же він усе пам’ятати.
— А ви, Юро, підете в «Голубий Дунай»? — запитав його Кононов.
— Ні. Зізнаюся, я не люблю гучних компаній. До того ж, моє здоров’я не настільки міцне, щоб я міг його безжурно пропивати, — відповів Юра, дістав з кишені пачку дорогих «Gitanes» і запропонував цигарку Кононову.
— Інша річ — його прокурювати, — усміхнувся Кононов і з задоволенням взяв цигарку.
За огорожею цвинтаря їхні дороги розійшлися. Юра пішов до автобусів попрощатися зі своїми знайомими і ще раз висловити своє співчуття родичам, а Кононов, ні з ким не знайомий і не скутий жодними зобов’язаннями, поїхав до Управління.
8 травня, 13.22
Після помпезної цвинтарної церемонії, розкішних убрань і блиску незліченних іномарок, Управління здалося Кононову нудним як ніколи. Переважна більшість працівників курила цигарки «President», ніхто з них ніколи навіть не нюхав терпкого аромату дорогих гавайських сигар. Усі мали стурбований вигляд, молодші чином бігали з паперами з поверху на поверх, а старші поволі переходили з кабінету в кабінет, стукотіли друкарські машинки, у деяких кімнатах працювало радіо. В Управлінні життя йшло своїм звичним ходом.