— Підкреслюю: це наша остання розмова, доказів проти тебе ми маємо задосить. Хочу також нагадати про спортивний пістолет з дарчим написом «Михайлові Гретинському, переможцеві Спартакіади-90», якого ти, звичайно, у руках не тримав, оскільки стріляти толком не вмієш, чи не так? З десяти кроків ти, звичайно, у свою дружину не зумів би поцілити. Інша річ — із двох. Зараз я викличу старшину, він покаже твої нари, а я до ночі, гадаю, встигну дооформити кримінальну справу і, завтра вранці вона лежатиме на столі прокурора. Тебе я більше, на щастя, не побачу. Як і ти мене. Якщо… Якщо негайно в усьому не зізнаєшся.
Реакція Осетинського перевершила всі мої сподівання. Він заговорив крізь щільно стиснуті зуби:
— От за це я вас ненавиджу. Диктуйте. Я все підпишу.
— Ні, Гретинський. Ви все напишете самі. Від а до я.
— У мене погана фантазія, — сказав він так само глухо.
— Вам не знадобиться фантазія — тільки пам’ять. Сядете до столу і напишите все, як було, — сказав я і поклав перед ним чисті аркуші та ручку.
Незважаючи на перемогу, мені стало не по собі. Я викликав старшину.
— Простежите за підслідним, — сказав я і вийшов у коридор.
8 травня, 16.26
Справу можна було закривати. Але крім надлюдської утоми, Кононов не відчував нічого. Вік неквапливо спустився у внутрішній двір. Поплескав себе по кишенях і, вилаявшись, згадав, що забув запальничку в себе на столі — він квапився якомога швидше залишити вкрай пригніченого Осетинського.
Кононов ніколи не зізнавався самому собі, але підсвідомо, за винятком тих рідкісних випадків, коли злочинці справді були ганебними мерзотниками, патологічними вилупками, йому завжди не подобалися люди, позбавлені почуття власної гідності. «Чоловік повинен бути сильним», — учив його батько, морський офіцер, і Кононов усе своє життя намагався дотримуватися цього простого принципу. Коли директор бази, що прокрався, розмазував по обличчю сльози, трусився від страху і закладав усіх своїх спільників, Кононов відчував до нього більшу відразу, ніж до бандита, який постійно все заперечував, а потім, будучи вже викритим, брав усю провину на себе, прикриваючи своїх братанів.
«Чому Гретинський так легко розколовся? Гадає, що ми, тобто карний розшук, настільки безпринципні, що зможемо при бажанні підробити будь-які докази? Невже він убив Рубіну. Це наскільки треба бути безвольним, щоб відмовитися від найменшої боротьби?». Такі думки роїлися в голові Кононова, коли раптом як з-під землі поруч з лавочкою (яку в Управлінні іронічно називали «раком легень», тому що найдовші перекури відбувалися саме тут) з’явився Булавін.
— Як справи, Володю? — поцікавився він, сідаючи поруч.
Якби Булавін порушив питання в якій-небудь іншій, більш конкретній, формі, скажімо запитав «Що, зізнався Гретинський?» або «Розколов свого?», то Кононов, який ніколи не брехав своєму владному патронові, змушений був би відповісти «так». Але оскільки запитання було загальне, а хизуватися Кононову поки не було чим, він відповів:
— Нормально, Глібе Георгійовичу. Розслідуємо. От з’ясували, виявляється є мотив — спадщина.
— Ну-ну. Про нашу вчорашню розмову пам’ятаєш?
— Аякже, Глібе Георгійовичу.
Булавін жбурнув щойно розкурену цигарку і, потішно перевалюючись з боку на бік, пішов геть. Кононов полегшено зітхнув.
8 травня, 18.44
Показання Осетинського нагадували учнівський твір. Але, незважаючи на усю свою схематичність, для суду цілком годилися.
Перечитавши його писанину двічі, я запитав:
— А де ви роздобули пістолет?
— Купив.
— У кого?
— У свого приятеля, Пепперштейна, що нині в Америці.
Ти ба який спритний. Пістолет, знайдений у Осетинського в машині, значився як зареєстрований за Далекосхідним військовим округом. Сумнівно, щоб Гретинський їздив у Хабаровськ за знаряддям злочину, отже, пістолет був украдений (або куплений, тобто крадений за гроші) з якоїсь армійської частини кимось, чий слід важко відшукати, оскільки нема ніякої можливості поспілкуватися з Пепперштейном. Таким чином, наявність пістолета ніяк не впливала на результат розслідування. Важливо, що Гретинський щиросердно зізнався і жодним словом не обмовився про Воробйову.
— Отже, ви, Михайле Леонтійовичу, стверджуєте, що задумали і скоїли злочин самі, без будь-якої сторонньої допомоги?