— Осетинського? — навмисно перепитав Кононов, хоча добре знав, про кого йдеться.
— Я впевнена, він невинний. На якій підставі його заарештували? Я знаю, він ніколи не підняв би руку на Марину. Нам обом вона була за матір…
«Гарненький початок, — подумав Кононов. — За матір! А Гретинському ще й за дружину!» Але він стримано промовчав.
Наталя взяла ще один пиріжок, але надкушувати не стала.
— Ваших аргументів мало, щоб визнати його невинуватість потрібні докази, а факти свідчать зовсім протилежне, — відсторонено мовив Кононов.
— Які факти! — закричала Наташа. — Та Мишко навіть комара не скривдить.
Наталя почервоніла, схвильовано замахала руками.
— Ну, знаєте, — з напускною цинічністю заговорив Кононов, — у моїй практиці такі екземпляри траплялися — одна пенсіонерка, наприклад, годувальниця всіх районних собак, підсипала в маковий рулет засіб від тарганів і продавала його поблизу метро безневинним діткам і вагітним жінкам…
— Та не вдавайте з себе залізного Фелікса… я ж бачу по очах, що ви не такий, — тихо, майже пошепки мовила Наталя.
У Кононова защеміло у грудях.
— У такому разі поясніть більш детально, — сказав він без усякого позерства.
— У день убивства я бачилася з Михайлом, він заїжджав до мене…
— Ну, це вже розмова по суті, — заохотив Кононов Наталю.
— Він заїжджав до мене. Опівдні. Я пам’ятаю позивні по радіо, коли він виходив з моєї квартири.
Кононов був страшенно здивований, але не подав вигляду. Уперше в його практиці підслідний, більше того — обвинувачуваний в убивстві, приховував обставини, які слугували йому виправданням.
— Ви гадаєте, що чоловік, який має намір убити дружину, обов’язково заїжджатиме за півгодини до здійснення злочину до знайомої дівчини, що живе не по сусідству.
Безглуздість такої поведінки була очевидною, але Кононов не міг брати до уваги слів дівчини.
— А хто може це підтвердити?
— А хіба моїх і Мишкових свідчень недостатньо? — здивовано запитала Наталя.
— Щодо Михайла я не впевнений: він запевняв мене в тому, що взагалі не знайомий з вами.
Тепер настала Наталчина черга дивуватися. З хвилину вона сиділа мовчки, а потому випалила:
— Але, крім мене, є ще один свідок.
— Хто ж цей щасливець? — недоречна іронія Кононова викликала в Наталі роздратування.
— Це власник тиру на Колгоспному ринку. Я не перший рік знайома з Михайлом і можу з усією відповідальністю заявити, що протягом останніх семи років не було ще такого випадку, щоб Михайло, заїхавши на ринок, не зайшов до тиру хоча б на п’ятнадцять хвилин — він тому і їздить за продуктами за тридев’ять земель, хоч неподалік від Марининого будинку повно магазинів та й невеликий ринок є… Запитаєте у власника тиру, чи був у нього Мишко того дня… Ви ж слідчий?
Наталя готова була вибухнути будь-якої хвилини, але з усіх сил стримувала себе, щоб не зірватися на крик.
— Я не розумію, чому ви ще й досі цього не зробили, — мовила вона досить уїдливо.
— Але ж Михайло Гретинський жодним словом не обмовився про тир, — намагався виправдатися Кононов.
— До речі, — спохватився він. — А чому вас не було сьогодні на похороні?
— А чому ви вирішили, що мене там не було? — з гіркотою в голосі запитала Наталя.
— Принаймні, я вас не бачив, — зауважив Кононов.
— Я була, — не здавалася Наталя.
Наполягати на своєму Кононов не наважився.
За розмовою час збіг досить швидко. Було вже за північ, коли Кононов, спохватившись, поцікавився в Наталі, чи не хвилюватимуться її домашні через її відсутність.
— Я теж живу одна, отже, ніхто не переживатиме за мене, — відповіла дівчина.
Кононов вирішив, що вже час закінчити бесіду і домовитися про зустріч на роботі, оскільки деякі деталі потребували уточнення. Аж тут йому спало на думку розповісти Наталі про те, що Гретинський сам зізнався у вбивстві.
— А чи відомо вам, — противним єзуїтським тоном почав Кононов, — що Михайло Гретинський три години тому офіційно визнав себе винним у вбивстві дружини, Марини Рубіної?
На очах Наталі виступили сльози. Не знаючи що сказати, вона поклала на стіл пиріжок, якого так і не надкусила, і тихим голосом сказала:
— Ну що ж, мені, мабуть пора. Завтра потрібно рано вставати.
Вона підвелася і попрямувала до передпокою, де покоїлися її модельні туфельки. Кононов не бачив її обличчя, але відчував усім своїм єством, що в її очах застигли сльози.
— Скажіть, Наталю, — запитав він, коли дівчина вже застібнула пряжку на своєму плащі, — а що робив Михайло у вас удома в день убивства Марини?