— Я візьму вашу інформацію до уваги, — холодно сказав я. — На наступному допиті Осетинського, якщо такий, звичайно, відбудеться, пан Ходош матиме повне право бути присутнім. Ясна річ, якщо він виконає необхідні формальності. Але я хотів би ще раз підкреслити, що не сумніваюся в тому, що саме Гретинський скоїв злочин і маю намір докласти всіх зусиль, щоб завтра ж здати його кримінальну справу.
— Я ж тобі казала, — кинула Наталя Ходошу.
— Хотів би я знати, що ви йому розповідали!? — запально вигукнув я. Мені справді дуже хотілося це знати.
— Ідучи до вас, я попереджала пана Ходоша, що нам, можливо, доведеться зіштовхнутися з традиційною казенщиною. І не помилилася, — рішуче відповіла Наталя.
— Не звертайте уваги на різкі висловлення моєї супутниці, — дипломатично заступився за Наталю Ходош. — Насправді ми прийшли не за тим, щоб обвинувачувати у чомусь вас, а для того, щоб спільно спробувати встановити істину. Скажіть, будь ласка, на підставі чого ви стверджуєте, що вбивця — Гретинський?
Мушу визнати, Ходош уміє скерувати розмову в потрібне для нього русло. Брехати йому було зайве. Я відповів:
— Ми маємо, по-перше, зізнання Осетинського…
— Даруйте, але я хотів би ознайомитися з його показаннями, — перебив мене Ходош.
— Ви зможете це зробити, як тільки потрапите до мого кабінету. Вони в сейфі, — відрізав я, а потім додав:
— По-друге, в автомобілі Осетинського було знайдено пістолет.
— З відбитками його пальців?
— Без. По-третє, є показання свідків, які стверджують, що Гретинський входив і виходив із квартири приблизно під час убивства.
— Приблизно? Отже, ви не знаєте точного хронометражу?
— Поки ні. По-четверте, побічним доказом слугує той факт, що, опинившись на місці злочину, він не зателефонував одразу до міліції. Якщо він — не вбивця, чому відразу не повідомив нас? Телефон працював.
— Це все?
— Ще мотиви — спадщина.
— Усе? — ще настирливіше перепитав Ходош.
— Усе, — відповів я, відчуваючи, наскільки всі ці аргументи, за винятком першого, є безпідставними.
— І ви стверджуєте, що Гретинський дав показання без будь-якого тиску з вашого боку? — Ходош уп’явся в мене очима. На столі безпристрасно поскрипувала явно не нова касета диктофона.
— Авжеж, він дав показання абсолютно добровільно. Після того, як я сказав йому, що нам відомі мотиви його злочину, і дохідливо розтлумачив переваги добровільного визнання своєї провини.
— Мотиви злочину? — не витримала Наталя. — І які ж вони, хотілося б знати?
— Винятково матеріальні, — відповів я. — Левина частка спадщини Рубіної.
— Це, звичайно, вагомі пояснення. Але чому у такому разі ви не заарештували мене, адже за заповітом я маю отримати теж ласий шматок?
— Як говорив Лаплас, гіпотеза не може слугувати доказом. У мене є показання Осетинського.
— Отакої, — сказав Ходош. — Мені нічого не зрозуміло.
Сказав і замовк. Зазвичай таким тоном говорять протилежне: «Мені все зрозуміло» — і загадково мовчать, чекаючи, що співрозмовник поставить якесь наївне питання. Наталя нервово гризла дужку окулярів.
Нарешті Ходош отелився:
— Для початку мені потрібно негайно побачити свого підзахисного.
— Сьогодні це зробити не вдасться. Свято, — пояснив я.
— Оце так порядки! А я бачте, зовсім запрацювався, — сказав Ходош і знову широко посміхнувся. Якось не природно. Я б сказав, дивакувато.
— У такому разі, пане Кононов, я хотів би вас запитати: а що буде, якщо Осетинського засудять?
— Як що? — я подивився на Ходоша, як на заморського гостя. — Дадуть йому років десять — дванадцять, потім зменшать строк за хорошу поведінку…
— Ні, пане Кононов, ви мене не так зрозуміли. Я запитую: як в’язниця вплине на Осетинського?
— Я зовсім вас не розумію, — чесно зізнався я.
— Та ж за законом, якщо спадкоємця з якої-небудь причини позбавляють прав — а в тому, що Гретинський буде його позбавлений сумніватися не доводиться — його частка спадщини відійде найближчому родичеві вбитої. Чи відомо вам його прізвище?
Перед моїми очима постала виразна картина вчорашнього похорону. Я згадав усіх, кого бачив, але, на жаль, мав визнати, що не знаю відповіді на поставлене ним запитання.