«Це ж треба! — здивувався Кононов, нині навіть торговки мають записні книжки».
— Ось він, наш Іван Денисович, — сказала вона і обдарувала Кононова усмішкою.
Той переписав телефон. Це була рідкісна удача разом з номером йому стало відомо й ім’я та по-батькові власника тиру. Він від усієї душі подякував продавщиці і купив ще один чебурек, бо ті справді виявилися смачними.
— Ви і від мого імені його привітайте, — попросила торговка.
— Неодмінно, — пообіцяв їй Кононов.
Вистоявши неабияку чергу до телефону-автомата, Кононов набрав записаний номер. Йому відповів голос немолодий, але надміру веселий. «Інакше й бути не може на 9 травня», — подумав Кононов.
— Іван Денисович?
— Так, це я, — браво відповів голос.
— Обласне Управління внутрішніх справ вітає вас зі святом Перемоги!
— Спасибі, взаємно.
— З вами розмовляє слідчий Кононов! Я був би дуже вдячний, якби ви погодилися проконсультувати мене в одній дуже важливій справі. Це невідкладно! Як вас знайти?! — закричав Кононов у трубку, у якій раптово почувся свист.
— Завжди готовий допомогти, — відповів Іван Денисович, задоволений, що його персоною цікавляться. — Записуйте адресу!
Кононов із задоволенням відзначив, що до повідомленого місця можна досить легко дійти пішки.
Перевальцем Кононов дістався будинку Івана Денисовича.
Господар, на грудях якого красувалися блискучі ряди нагород, сам відчинив йому двері. Кононов поздоровив Івана Денисовича і вручив йому куплену в найближчому кіоску пляшку коньяку.
Атмосфера в квартирі була святковою. У кімнаті, обставленій у стилі кінця шістдесятих, за накритим столом сиділо не менше п’ятнадцяти осіб. «Однополчани», — так представив їх Іван Денисович слідчому.
Веселощі були в самому розпалі — грала гармонь і гості співали пісні.
Іван Денисович налив Кононову чарку самогону і підняв тост за міліцію. Під схвальні вигуки гості спустошили чарки. Кононов задумався над тим, як би йому, не затримуючись тут надовго, вивідати всю потрібну йому інформацію.
Коли був виголошений тост за танкові війська, він попросив Івана Денисовича приділити йому кілька конфіденційних хвилин. Той погодився, і вони, попросивши вибачення, вийшли на на кухню.
— То що у вас за справа, Володю? — запитав Іван Денисович.
— Я розслідую вбивство. Мені вкрай необхідно перевірити алібі одного чоловіка, що, як мені стало відомо, був відвідувачем вашого тиру шостого травня приблизно між десятою і дванадцятою годинами. Це дуже важливо! — Кононов говорив чітко і ясно, як командир, що дає наказ.
Іванові Денисовичу він явно сподобався, йому було приємно допомогти в справі, де без нього не могли обійтися.
— Кажете шостого травня? До обіду я був закритий… Приходила така строга дама з податкової, перевіряла бухгалтерію. Щоб їй не заважали, я закрився…
— Гм… — Кононов відчув, як його розпирає дух перемоги. Ну тепер буде що сказати цьому пещеному адвокатові. Бідна Наталя, по-моєму, справді впевнена в тому, що Гретинський невинний… — відзначив про себе Кононов. Власне, він не мав наміру «засадити» Осетинського. Просто хотілося реабілітуватися у власних очах після ранкового інциденту.
— Отже, ви стверджуєте, що в тирі весь ранок нікого не було.
— Ні, відвідувачів я не пускав. Щоправда, заходив один хлопчак, син мого найкращого товариша, я йому, звичайно, дозволив постріляти півгодини. Але його можна не брати до уваги.
— А як звати цього хлопчика? — поцікавився Кононов, радше для проформи, аніж задля цікавості.
— Мишко, Михайло Гретинський… — відповів Іван Денисович. — 3 його батьком, Леонтієм Петровичем, ми разом працювали колись у Кишиневі.
З хвилину Кононов мовчав, обмірковуючи почуте.
— От саме він мені й потрібен! — по паузі вигукнув Кононов, радісно і безтурботно, хоча насправді був дещо розгублений. Старі версії валилися, як картонні будиночки, а нових поки що не було. — До речі, він добре стріляє?
— У всякому разі краще мене. Старість — не радість. Мишко із сорока метрів з розладнаного спортивного пістолета вибиває тридцять на трьох патронах.
— Супер… — зачудовано, але не зовсім щиро мовив Кононов. Такі результати, чесно кажучи, могли б справити на нього враження років п’ять тому, коли Кононов вважав, що слідчий має працювати головою, а не руками. Відтоді багато води спливло.
Ясна річ, Кононов був здивований, довідавшись, що Гретинський досвідчений стрілець. Це могло б слугувати обставиною, яке обтяжує вину, якби не алібі — в момент злочину обвинувачений перебував в іншому місці, а саме — в тирі Івана Денисовича. Одне з правил розшуку — обставини, які пом’якшують вину і ті, що обтяжують, завжди йдуть у парі. Воно завжди спрацьовувало, як і належить правилу.