— Щось трапилося? — продовжував розпитування Кононов, якому не так уже й часто доводилося бачити напарника з такою кислою пикою.
— Нічого. Оленка сказала, що не піде за мене.
— Ну і добре. Знайдеш кращу за неї.
Пельш образився. Він не сподівався почути таку відповідь.
— Більш утішного ти нічого сказати не можеш… Залізний Феліксе, — огризнувся Пельш.
Кононова насторожило це прізвисько, що пролунало упродовж доби уже вдруге, ні втретє. «Раз — випадковість, двічі — збіг обставин, тричі — система», любив повторювати його викладач логіки. З логікою Кононов дружив, але прізвисько йому не сподобалося.
— Вибач, Ігоре, — пішов на примирення Кононов. — Я не хотів тебе образити! Оленка гарна дівчина, вона мені подобається, я хвилююся за вас…
— Облиш, мені не потрібні твої вибачення, — роздратовано сказав Пельш, хоча насправді його гнів уже почав спадати.
Запальний і вразливий, він досить швидко відходив і був напрочуд великодушним. І Кононов знав де, тому запитав:
— Ти часом не на машині?
— На машині, — стримано, але вже більш лагідно відповів Пельш, який охоче погодився змінити тему розмови.
У Кононова визрів план, який за інших обставин, можливо, і не сподобався б йому, але даної миті він нічого іншого так не хотів, як здійснити задумане.
— І чого ми тоді тут сидимо як два бовдури? Поїхали на природу!
— Куди? — недовірливо перепитав Пельш, що ніколи не сподівався почути таке від Кононова, якого всі вважали надміру працелюбним і занадто серйозним.
— Розвіємося, повітрям подихаємо… Така погода, — заливався солов’єм Кононов.
Пельш недовірливо глипав очима і боявся щось сказати: чекав підступу.
— А заодно провернемо одне дільце…
— Яке ще дільце?
Кононов зрозумів, що необхідно прояснити ситуацію.
— Розумієш, Ігоре, у справі Рубіної чимало білих плям, але не це головне. Пам’ятаєш ту дачу в Горіховому, про яку ми недавно читали в заповіті?
Пельш ствердно кивнув головою, він починав розуміти, куди хилить Кононов.
— Наші ще до неї не добралися. Та й не дуже спішать. Немає бензину, водій занедужав. Може, ми самі туди навідаємося? А заодно і на природі побуваємо. Ти як?
— Поїхали! — напрочуд швидко погодився Пельш. — Усе-таки краще, ніж тут киснути. Тільки бензин — твій.
Пельш жваво встав, склав розкладачку і виключив комп’ютер. Коли кабінет знову набув робочого вигляду, Пельш запитав:
— Зачекай, а ключі в тебе є?
— У Осетинського конфіскували цілу зв’язку. Там, напевно, і від дачі знайдеться кілька. А якщо й ні, то що з того?
Заперечити цей сталевий аргумент не було чим. Пельш одягнувся, точніше, застібнув сорочку, і вони нишком хутенько втекли з Управління. Обом не хотілося потрапити комусь на очі і йти на сабантуй.
Стара Пельшева «копієчка» була непоганою машиною. Якщо, звичайно, машину розглядати як засіб пересування, а не як предмет розкоші й шанування. Її можна було досить швидко завести навіть у лютий мороз і їхати на ній за будь-яких метеорологічних умов. Пельш був від неї у захваті і доглядав її, як малу дитину.
— А далеко до Горіхового?
— Кілометрів тридцять, — прикинув на око Кононов, що схилився над картою автодоріг району.
Насправді Горіхове було на цілих п’ятнадцять кілометрів ближче. До нього вела доглянута і на совість заасфальтована дорога. Ця обставина недвозначно натякала на те, що місце, яке збирались відвідати напарники, є досить респектабельним.
— Ого, — свиснув Пельш, коли з-за молодого соснячка вигулькнули дво- і триповерхові будівлі, схожі на замки і палаци кримських ханів.
«Горіхове». Дороговказ з таким написом хлопці побачили у кінці соснового бору. Отже, до місця призначення вони дісталися досить легко.
Пельшу, який пишався своєю обізнаністю, було відомо, що одна з літніх резиденцій імператора Миколи II знаходилася саме в цьому районі, і він поділився цією інформацією з Кононовим. Проїжджаючи старим містком з поручнями, прикрашеними чавунним литвом, Кононов задивився у воду річки.
— Яка там у нас адреса?
І тут Кононов зрозумів, що промахнувся. Якраз адреси він і не запам’ятав.
— Нічого, — утішив його Пельш, — язик до Києва доведе. Тільки розпитуватимеш сам.
Пельш пригальмував біля жінки з бідоном.
Кононов запитав про Марину Рубіну. Молодиця розвела руками — мовляв, не знаю такої.
Наступного разу Кононову пощастило більше — чоловік на велосипеді вказав їм правильний напрямок руху.
Дача Марини Рубиної у порівнянні з іншими здавалася досить скромною. Нічого особливого і зайвого. Однак у всьому відчувався витончений смак їхньої господарки. Доглянуті дерева рідкісної породи, клумби з екзотичними квітами.