— Це не я, — Кононов дивився на Пельша з докором.
— А хто?
— Кінь у пальто, зрозумів? — Кононова розпирала злість.
Пельш навшпиньки підійшов до стільця і сів.
— Що робитимемо, товаришу капітане?
— Шукатимемо! — скомандував Кононов. — Нам потрібні речові докази!
— Ясно, — проспівав Пельш і поклав конвалії на стіл.
Жодного папірця, що пролив би світло на причини скоєння вбивства Марини, Кононов не знайшов. Лише застарілі зведення витрат і надходжень матеріальних та грошових ресурсів, потрібних для функціонування будинку моди «Наталі» і його власниці. Листи, які було лінь читати, календарі, кошториси, фотографії показу високої моди, де всі з квітами, сміються і обіймають щасливу Марину.
— Таку кількість папір’яччя ми й до завтра не розгребемо, — стомлено мовив Кононов. — Гадаю, досить!
— Може, пошукаємо схованки.
— Це по твоїй лінії, — відповів Пельш, розглядаючи книги, зняті з книжкової полиці.
Кононов змушений був продовжувати обшук сам. Він залишив кабінет і почав огляд усіх підозрілих, на його думку місць: прощупав шашликовим шампуром усі щілини, попротикав шпалери, потупцював на усіх скрипучих мостинах і познімав дзеркала та картини.
Нічого, зовсім нічого.
— Володю, ану глянь сюди, — на порозі кухні з’явився Пельш. Він тримав у руках шкільний зошит бурякового кольору, що дуже нагадував студентські конспекти, які Кононову не раз доводилося клянчити перед іспитом на ніч під час навчання в інституті.
— Щось цікаве? — роздратовано запитав він: йому не подобалось, що його відволікають.
— Неймовірно, — інтригував Пельш.
— Ну?
— Це щоденник Рубіної. Щоправда, останні записи зроблені давно, але є багато цікавого. Мемуари залізної леді, — коментував Пельш, не відриваючи погляду від сторінок.
— Дай-но сюди, — наказав Кононов.
Пельш покірно віддав зошит. Кононов глянув на дати на звороті обкладинки. Розпочато майже два роки тому, закінчено минулого року назад. Це трохи розчарувало його. Ідеально було б знайти що-небудь більш свіже, наприклад, опис подій останніх днів чи тижнів.
— Вибору немає, доведеться порпатися в минулому, — резюмував Кононов, перегортаючи сторінки, списані дрібним почерком Марини.
«…коли я зрозуміла, що він небайдужий до мене…», «…моє весілля — це справді щось надзвичайне…», «негідник якого ще світ не бачив!!!»
Кононов ніколи не читав чужі щоденники. «Ну що ж, доведеться почитати перед сном», — подумав він — іноді з обов’язку доводиться виконувати набагато неприємнішу роботу.
— Час повертатися, — Кононов вирішив припинити подальші пошуки.
Смеркло та й голод дошкуляв. До того ж улов виявився не таким уже й поганим: щоденник убитої — це неабияка знахідка.
Кононов забрав зі столу залишки крекера і порожні консервні банки — негоже залишати в чужому домі недоїдки взятих без дозволу харчів.
Уже перед виходом він оглянув пильним оком вітальню — а раптом щось найголовніше вони не угледіли?
Аж виявилося, справді, на світло-кавовому паласі, яким була застелена підлога у вітальні, з того боку, що ближче до виходу, залишився відбиток туфлі. Не його, Кононова, і не Пельша. Кононов носив 43-й розмір взуття, а Пельш — десь 44-й, не менший, а цей був приблизно 40-й чи навіть 39-й. Замалий як для чоловіка, хоча туфля, судячи з фасону, належала саме чоловікові. Слідчий запримітив у малюнку підошви, що викарбувався на підлозі, відбитки букв «М» і «О». Неважко було здогадатися, які були наступні літери, — «Monarch». Отже, власник туфлі був, найімовірніше, не з бідних. Кононов вийняв складну лупу і підніс до сліду збільшувальне скло. Так і є — назва фірми-виробника, слідчий угадав правильно. Бруд був не таким уже й засохлим. Можна було з упевненістю сказати, що минуло не більше доби з того моменту, як власник туфель залишив вітальню. Аваладзе, напевне, був би втішений дедуктивними здатностями слідчого і, можливо, задля жарту навіть відмовився б кілька разів зробити експертизу якихось дрібних речей. «Ти, Валодю, і сам усе знаєш», — сказав би він, кривляючись.
Запаливши всі наявні в кімнаті лампочки, Кононов перетнув її кілька разів у пошуках інших слідів. Але цього разу не знайшов нічого. Як і у вітальні, в кабінеті, на кухні. Очевидно, власник туфель завбачливо зняв їх, ставши на килим. Але перед тим випадково оступився. Не було ніякого сумніву в тому, що саме власник туфлі влаштував шмон у кабінеті Марини Рубіної.
— Ти чого застряв! Я вже думав, щось трапилося, — обурився Пельш, бо вже стомився від чекання у машині з включеним двигуном.