— Та наслідив хтось, а ми з тобою не помітили.
— Та це ж усе-таки дача, — розміркував Пельш. — Міг хтось і у взутті зайти…
— Однак не схоже, щоб це був слід когось із господарів.
Нарешті Кононов сів у машину. У нього в кишені лежав шматок килима, він відрізав його тупим кухонним ножем і дбайливо поклав у целофановий пакет. Машина мчала в напрямку міста. При світлі фар будівлі Горіхового ще більше скидалися на загадкові палаци і замки. З вікон багатьох будинків чулася музика, а з подвір’їв і садків доносився запах шашликів.
«От буржуї!» — комічно закопиливши губи, сказав Пельш.
А думки Кононова були далеко. Він уявляв собі Наталю, адвоката, Осетинського, Марину Рубіну, яку тепер завдяки щоденнику, міг пізнати краще, ніж свою колишню дружину за три роки спільного життя. Раптом він скинувся: «З чого це я взяв, що якийсь щоденник, та ще й дворічної давнини, здатний розставити всі крапки над „і“ у цій заплутаній справі. Можна подумати, що там написано, хто, де, як, чим і за що скоїв убивство».
Автомобіль ніби плив по безлюдній трасі, і Кононов відчув, як його хилить на сон. Однак він розумів, якщо дозволить собі задрімати, то не зможе діяти осмислено. І хоча слідчий не мав невідкладних справ, з досвіду знав, що коли ситуація набуває найбільшого напруження, потрібно бути якомога зібранішим. Тому курив цигарку за цигаркою, щулячись від диму, і з усіх сил боровся зі сном.
Зворотний шлях видався йому значно коротшим, аніж дорога з міста до Горіхового. Утім, визнав Кононов, коли їдеш назад, так здається завжди.
Машина під’їхала до будинку Кононова. Пельш пригальмував біля під’їзду.
— Може, зайдеш, чайку вип’ємо? — запитав Кононов.
— Дякую, Володю, але мені треба їхати…
— Але ж сьогодні все-таки свято, у мене в схованці пляшка «Кремлівської», — Кононов запрошував як міг.
— Та перед Оленкою незручно, я сам завинив. Піду перепрошувати.
— Як знаєш. Може, іншим разом.
— Обіцяю, — усміхнувся Пельш.
Кононов зачинив дверцята машини, і Пельш чкурнув щодуху.
«От зірвиголова», — із заздрістю подумав Кононов, дивлячись йому вслід.
9 травня. 19.44
Лавочка біля під’їзду та й увесь двір пустували. Мабуть, місцева молодь після інциденту з Наталею побоювалася потикати сюди носа.
Кононов мимоволі згадав учорашній вечір. «Усе так гарно починалося», — подумав він, зі смутком згадуючи, як уперше побачив Наталю Воробйову в оточенні неповнолітніх хуліганів. Потому пригадав і шикарне «Вольво», і сльози, і кривляння, і нахабне, пещене обличчя адвоката, і терпкий запах французьких духів.
Він не вивітрився ще й досі. Кононову здавалося, що всі речі в його квартирі просякли ними наскрізь.
«Треба буде запитати, якими парфумами користається Наталя», — подумав Кононов і усвідомив, що його цікавить не назва духів, а сама дівчина. Він уключив телевізор, покладав канали. Святковий концерт, новини, пустий фільм про сицилійську мафію, фільм про війну, ще один фільм про війну і ще один концерт.
Кононов вирішив дивитися новини, бо такі фільми стомлювали його. А він останнім часом і так мало відпочивав.
Від утоми Кононову навіть їсти перехотілося. Він повештався по кухні, поставив на плиту чайник і влігся на диван — традиційно слідчий проводив вечори саме так. Якщо, звичайно, не було чергувань.
Задзвонив телефон. Кононову не дуже хотілося брати до рук слухавку після вчорашніх дурнуватих розиграшів, але він пересилив себе.
— Товарише Кононов? — схвильовано запитав немолодий голос на протилежному кінці дроту.
— Це я. З ким маю честь говорити? — Кононов вирішив піти в наступ, щоб якомога швидше скінчити розмову.
— Прапорщик Котов. Володимире Михайловичу, я дзвонив вам цілий день, але…
— Мене не було. Що у вас? Розповідайте.
— Та я навіть не знаю, з чого почати… — бентежився Котов.
— З найважливішого, — відповів Кононов трохи роздратовано.
— Ну… — м’явся Котов, — взагалі, я чергував учора, стеріг Осетинського, а коли чергування закінчилося, пішов додому.
— Що з Гретинським? — Кононов налаштувався почути найгірше. Що його підслідний повісився або ще щось утнув.
— Усе гаразд. Читає. Я, власне, з іншого приводу телефоную.
— Я вас слухаю…
— Так от, коли я вчора вранці йшов на чергування, до мене підійшов чоловік у цивільному і попросив передати Гретинському записку. Пропонував великі гроші — майже мою піврічну заробітну платню.