— А ви?
— Відмовився. Я було подумав, що це перевірка якась, знаєте, як за старих часів… При Андропові… Мене двічі намагалися спіймати…
— То ви не передали?
— Ні. Як можна… Я знаю, чим такі справи закінчуються. Ти викликаєш своїх, а виявляється, що це їхні ж каверзи.
— А навіщо ви все це мені розповідаєте? — Кононову вкрай хотілося прискорити розумовий процес, що відбувається в голові прапорщика.
— Я розповів про все дружині. А вона розсміялася, каже, які перевірки в наш час? Я подумав і вирішив, що той, хто до мене підходив, пропонував справжні гроші.
— Цікаво, продовжуйте.
— Мені здається, що він міг не тільки до мене підходити, але і до когось з наших хлопців. Може, хтось і погодився передати записку.
— Дякую за цінну інформацію, Володимире Михайловичу. Скажіть, а хто ще має доступ до камери Осетинського?
— Старшина Сергєєв. Та й хто-небудь з наших міг би…
— Спасибі. Ви завтра чергуєте? — про всяк випадок поцікавився Кононов.
— Аякже.
— Тоді завтра я до вас підійду, розберемося, — запевнив прапорщика Кононов. — Спасибі, ви мені дуже допомогли.
— Завжди до ваших послуг, — відповів задоволений Котів. — На добраніч.
9 травня, 20.29
Кононов простояв біля телефону хвилин п’ять, обмірковуючи несподівані новини, отримані від совісного Котова. Звичайно ж, і в цьому Кононов був повністю згоден із дружиною прапорщика, ні про яку перевірку не могло йтися — не ті часи. Це раніше високе начальство мало і гроші, і час на те, щоб перевіряти своїх співробітників на чесність і дотримання закону. У даному випадку місце мав звичайний підкуп: за гроші потрібно було передати записку Гретинському.
Кононов навіть не сумнівався, що таких, як Котов, одиниці і що, відчуваючи скруту у грошах, відмовитися від кругленької суми за дріб’язкову послугу зможе не кожний. Відтак можна було зробити припущення, що хтось, не побоявшись перевірок (про які молодь, скажімо, не має навіть уявлення), таки погодився передати записку.
Кононов був певен, що записка вже у Осетинського. Тепер слідчий розумів, чому так дивно поводився підозрюваний на останньому допиті. Не робив ніяких спроб виправдатися, хоча мав чимало козирів. Він словом не обмовився ні про тир, ні про те, що був у Наталі, ні про Івана Денисовича, що могло б полегшити його долю.
Справді, адвокат мав слушність. Тільки ідіот, що надивився мексиканських серіалів і дурнуватих детективів, може всерйоз підозрювати Осетинського — виправдань на його користь куди більше аніж звинувачень. А доказів, якщо бути щирим, узагалі немає. Єдине, чим міг дорікнути прокурор підозрюваному — це те, що той не заявив в органи правопорядку, причому не в ролі свідка події, а в ролі людини, яка виявила у власній квартирі труп. Та й сама ця обставина була вмотивована — Осетинського схопили через годину після того, як він, мов очманілий, вискочив з будинку. І взяли його, і Кононов пам’ятав це, у телефонній будці зі зламаною трубкою. До речі, усі телефони-автомати, на які вказав Гретинський, щоб підтвердити свої слова про те, що наполегливо намагався подзвонити в міліцію, виявилися справді зламаними, крім одного, його за день до перевірки полагодили мешканці будинку за свої кошти.
Отже, на якій підставі Осетинського тримають у в’язниці і мордують, як звичайного душогуба, Кононов тепер не міг збагнути. Він розумів, якщо за справу візьметься адвокат-професіонал, то гучного скандалу не уникнути. Булавін та інші начальники, які щодня твердять «саджай Осетинського, саджай Осетинського!» відразу ж сховаються в кущі і киватимуть на Кононова, мовляв він несумлінний, злобливий працівник, вирішив запроторити безневинного за ґрати, щоб піднятися службовими сходами на щабель вище. І що тоді відповідатиме Кононов? Що підозрюваний сам зізнався в убивстві? Припустимо, він так і скаже. Тоді адвокат закричить: «Слідчий Кононов так тиснув на обвинуваченого, що безневинний чоловік зізнався у скоєнні злочину, якого не чинив. Оце так м’ясник!» І нікому не прийде в голову запитати у вартових Осетинського, чи не передавали вони йому записок, які могли б вплинути на поведінку Осетинського і змусити його взяти на себе провину. Кононов дякував долі за те, що серед вартових трапляються такі чесні і безцінні прапорщики, як Володимир Михайлович Котов.
Але що ж було в тій злощасній записці, в існуванні якої Кононов уже не сумнівався. Хто її писав і з якою метою передавав? Ясна річ, якби вона містила абстрактні розмірковування, скажімо, на сімейні теми або щось подібне, не було б потреби вступити в змову з охоронцем. Отже, записку могли використовувати з метою погрози.