Хоча приємного для нього, як для чоловіка, в тексті було мало. І ось чому.
Через якийсь час після весілля Марина стала підозрювати, що Михайло, який, як і раніше, трепетно ставився до неї, почав їй зраджувати. Вона відразу ж відчула це, хоча, як свідчив життєвий досвід Кононова, обманута жінка майже завжди довідується про зраду останньою. Марина не стала влаштовувати сцен ревнощів. «Мені байдуже, хто вона, хоча прикро, що це сталося. Я не маю права вимагати від Михайла дотримання вірності. Вимагати такого від молодого красеня, що перебуває в розквіті творчих сил, було б нечесно, хоча від будь-якого іншого чоловіка — теж. Вірні однолюби зустрічаються тільки в красивих казках і бразильських серіалах. І все-таки серце моє стискається, коли я думаю про те, що Михайло сьогодні був не зі мною».
Марина з усіх сил намагалася демонструвати Михайлові свою терпимість. Осетинського мучили докори сумління, і він подвоїв увагу до Марини, ставився з підкресленою ніжністю і теплотою. «Я не можу ні в чому дорікнути йому».
Як не дивно, цього разу колектив будинку моди нічого не запідозрив — ніхто навіть не здогадувався про потаємний зв’язок Осетинського. За ним закріпилося прізвисько «любитель антикваріату», й інтерес до пари Михайло-Марина почав поволі спадати. Словом, ніхто навіть не здогадувався, що в Осетинського є коханка.
I хто ж була ця щасливиця? Нехто інша, як Наталя Воробйова.
Про це незабаром стало відомо Марині. «Я не чекала такого. Наталочка, моя любов, моя найкраща подруга… Хоча, що тут дивного? Ми так із нею схожі, наші смаки повністю співпадають, хіба дивно, що їй так сподобався Михайло і вона не змогла встояти перед такою спокусою? Можна зрозуміти і Михайла. Ми подібні з Наталею. І зовнішньо, і внутрішньо. Якщо він полюбив мене, то, звичайно, відразу, можна сказати автоматично, полюбив і її. Крім того, є ще одна обставина, що не дає мені ніякого морального права засуджувати їх — вони майже ровесники і цвітуть, немов троянди, горять любовним полум’ям такої сили, яка можлива тільки в молоді роки. Для мене ці роки, на жаль, уже далеко позаду».
Марина Рубіна була мудрою жінкою. Мудрою і розважливою. Вона розуміла, що якщо розповість усе, відоме їй, Наталі чи Михайлові, то втратить їх обох. Навіть якщо не влаштовуватиме сцен. І Наталя, і Михайло, будучи людьми порядними, не зможуть перебувати поруч з Мариною, знаючи, що завдають їй болю. І Марина таїлася, спостерігаючи за ходом подій.
«Сьогодні вночі Михайло сказав мені, що ніколи не покине мене, що хоче мати дочку, схожу на мене. Я, як і годиться в таких ситуаціях, відповіла, що хочу сина. Це було дуже зворушливо. Я довго не могла заснути. Усе думала про нього, про Наталю. Може, треба буде все-таки сказати йому? Ні, це зруйнує все. Я залишуся зовсім сама. Життя без Наталі, так само як і без Михайла, я не уявляю», — призналася Марина.
За вікном загарчав грім. Грізно і зловісно. Починалася гроза. Перша гроза у цьому році після морозної затяжної зими. Гроза асоціюється з очищенням, є символом нового. Але замість радості Кононов відчував на душі моторошне заціпеніння.
Гортаючи сторінку за сторінкою, Кононов починав дедалі краще розуміти, яку величезну роль в особистому житті Марини відіграла Наталя Воробйова. До Наталі Марина відчувала не просто дружні почуття, а щось на зразок платонічної любові. Марина, можна сказати, удочерила дівчинку з украй неблагополучної родини. Усіляко сприяла її професійному росту — саме завдяки Марині Наталя зробила запаморочливу кар’єру акторки і манекенниці. Довгий час, майже до самого весілля Марини, Наталя жила з нею, незважаючи на те, що вже давно могла самостійно зняти квартиру… Однак після весілля Рубіної, дівчина переїхала у власну квартиру, обладнану і умебльовану при безпосередній участі Марини. Вони, як і раніше, часто зустрічалися. Наталя була коханкою чоловіка своєї подруги, а та робила все, щоб уникнути дилеми вибору між чоловіком і посестрою. У Марини не було і крихти ненависті чи злості стосовно Наталі. Хіба що невимовна туга.
«Якби можна було жити втрьох… — мріяла Марина, — це було би просто чудово. Коли б ми жили в древній Індії чи хоча би в Арабських Еміратах, як багато проблем, що постали переді мною, вирішилися б самі по собі!» Кононов подумав, що слова Марини не позбавлені глузду.
Однак одного прекрасного дня таємницю, якої так боялися всі, було викрито.
«Учора Михайло прийшов додому набагато раніше, ніж звичайно. Приніс із собою пляшку чудового флорентійського мартіні і відразу сказав, що хоче, щоб цей вечір ми провели вдвох. Потім запропонував мені випити. У мене було повно невідкладних справ і зустріч у клубі „Срібний Дощ“, але я все скасувала, оскільки відчувала, що має трапитися щось надзвичайне. Я була, ніби натягнута струна, але намагалася поводитись безтурботно. Михайло усе підливав і підливав у мій келих вина, ніби хотів напоїти до безтями. Коли мартіні було майже випито, він включив магнітофон і запропонував мені потанцювати. Я охоче погодилася, хоча танцювати з ним завжди важко. Він рухається занадто добре, і я почуваюся поруч з ним школяркою. Танець плавно перейшов в обійми і ми, цілуючись, упали на килим. Я забула про все. Розтанули тривоги і турботи. Я засинала, просиналася, цілувала Мишка, він душив мене в солодких обіймах, і я мріяла тільки про одне — щоб це продовжувалося вічно. Стрілки годинника показували за північ. Коли ми перемістилися на диван і закурили, Михайло подивився мені у вічі і сказав: „Я розстався з Наталею“. Від цих слів я мало не зомліла.»