Кононову забило дихання. Такі прості слова, як «мартіні» і «солодкі обійми», розбурхали його уяву. До кінця зошита залишалося сторінок десять, він вирішив неодмінно дочитати їх до кінця.
Закінчився вечір, описаний Мариною, ще більш загадково, ніж почався.
«Я не знала, що сказати у відповідь. Брехати, робити вигляд, що я не знаю про зв’язок Мишка і Наталі, я не могла не хотілося позбавляти щирості цей чарівний вечір. Сказати щось на зразок „нарешті!“ або „яка я рада“ було теж негарно. Я поважаю почуття Михайла, і не хочу, щоб він знав, як багато страждань мені приніс. Я не хотіла чинити, як звичайна пересічна жінка. Саме тому я мовчала мов риба. Нахилилася до його красивих, мускулистих грудей, геть-чисто позбавлених огидного жорсткого волосся, і поцілувала в сосок. „Я люблю тебе“, — це все, що я могла протиставити його жорстокому визнанню, і це була чистісінька правда. Він обійняв мене, і ми поцілувалися. Раптом відчинилися двері і на порозі кімнати з’явилася Наталя, чарівна і напівгола, немов чарівна мавка. Мабуть, вона відкрила двері своїм ключем, яким після нашого весілля жодного разу не скористалася. Зрозуміло, вона знала, що за розмову ми ведемо. Я, мабуть, забагато випила, тому не подала жодних ознак подиву. Та я і справді не здивувалася. Поява Наталі була сприйнята мною як щось само собою зрозуміле, як щось дуже доречне і вкрай приємне. Михайло, здається, чекав її і, побачивши, теж не здивувався».
Знову загримів грім. Його гуркіт розбудив би мертвого, але Кононов, захоплений читанням, лише повернув голову у бік вікна. Однак розсудливість все-таки змусила його піднятися і зачинити балконні двері.
Заінтригований украй, він знову взяв у руки щоденник. «Наталя ввійшла граційно і плавно. На ходу скинула із себе сукню, декольтовану майже до пояса, яку я одразу впізнала. Це був виріб торішньої пляжної колекції з аквамаринового трикотажу. Зняла туфлі, глянула на Мишка лагідно і млосно, сіла на ліжко. Ніжним і плавним рухом забрала з мого стегна руку Михайла і поцілувала мене в губи. Вона пахла „Дюною“, на вустах відчувався присмак кримського мускату… Ця ніч була найкращою в моєму житті…»
«Отакої!» — Кононов не чекав такого повороту подій. Тепер він бачив Наталю в зовсім іншому ракурсі.
Кононов не був ні моралістом, ні пуританином. Щоправда, ніколи не дозволяв собі нічого, що виходило б за рамки пристойності. Не тому, що вважав це ганебним. Просто йому ніколи, ніколи в житті не представлялося такої можливості. Він ще раз перечитав останній абзац.
Йому згадалося все, що чув чи читав про сапфічну любов. Якісь уривки фраз, фрагменти текстів, прочитаних і почутих у різний час. Щось про Мерлін Монро, про Марину Цвєтаєву. Він думав про Наталю. Безумовно, тепер вона подобалася йому ще більше.
Після танцю втрьох читати щоденник стало нудно: після описаної сцени будь-яка інша здавалася пісною.
Кононов дочитав останню сторінку. Як виявилося, Гретинський і Наталя припинили після тієї пам’ятної ночі будь-які інтимні стосунки. Взаємовідносини між Наталею і Гретинським залишилися дружніми, хоча стали набагато прохолоднішими. Наталя ж і Марина спілкувалися, як і раніше, ніби нічого не сталося.
Кононов закрив зошит і подумав про те, що якби люди мали можливість хоча б раз на тиждень читати з десяток сторінок подібних щоденників, відпала б будь-яка потреба купувати художні книги. Він шкодував, що, будучи в Горіховому, недооцінив художню вартість документа і те, наскільки він міг прояснити ситуацію і допомогти вести розслідування. Напевно щоденник мав продовження. Малоймовірно, щоб така творча і артистична натура перестала писати. «Можливо, — розмірковував Кононов, — варто було б пошукати другу частину?»