Сам Гретинський лежав, повернувшись обличчям до стіни, і відреагував тільки на оклик конвоїра. Встав і, дивлячись потускнілими, байдужими очима прямо перед собою, мовив: «Підслідний Михайло Гретинський».
Я відпустив конвоїра.
— Дозволите? — запитав я, указуючи на лежак.
Гретинський замість відповіді знизав плечима.
Я сів, закинув ногу за ногу. Гретинський відійшов у протилежний куток (на відстань приблизно двох метрів від мене) і сперся на стіну. На його обличчі не було ні подиву, ні невдоволення з приводу мого, як мені здавалося, несподіваного візиту.
— Ви б сіли, Михайле. У ногах правди нема, — сказав я, вказуючи на лежак поруч із собою.
— Боюся, безпосередня близькість такого закоренілого кримінальника, як я, зашкодить такому охоронцеві правопорядку, як ви, — наголошуючи на кожному слові, мовив Гретинський. Було помітно, він хотів ущипнути мене, але його природжене почуття такту згладило контроверзу.
— Нічого, у мене така робота, — байдуже сказав я і мимовільно став учасником рольової гри «безсторонній слідчий і зухвалий підслідний».
Гретинський сів. Звичайно, за правилами розпочатої ним же гри це був необачний крок: могло здатися, що він спасував, хоча насправді кожен жест його говорив: «Ви можете робити з моїм тілом усе, що вам заманеться: садовити, стріляти… Моя внутрішня воля не зазнає від цього ніякого збитку. Я вільний».
— Зазвичай, перед тим як говорити з підслідним, я заздалегідь вибудовую подумки схему розмови. Якщо ж ідеться про звичайний допит, я керуюся посадовою інструкцією, — Гретинський криво посміхнувся; добре що хоч так, — і за допомогою наявних доказів і свідчень домагаюся від підслідного визнання. Хочете вірте, хочете ні, але я не знаю, як мені вести з вами бесіду.
— Бесіду? Хотілося б знати про що? Я написав зізнання, від жодного зі своїх слів відмовлятися не збираюся, на суді, запевняю вас, я розповім усе з найменшими деталями так, що жоден, навіть найкращий, адвокат не зможе виправдати мене. А розмовляти нам нема про що. Сподіваюся, ви вже передали справу своєму начальникові?
Гретинський уперто дивився убік. Гадаю, задля того, щоб не виказати мені своєї ненависті.
— Ні, Михайле, — сказав я. — Ваші показання не включені в справу.
Я замовк. Мені було цікаво побачити його реакцію.
Гретинський деякий час сидів нерухомо, потім глянув мені у вічі. У його погляді не було ні ненависті, ні, як я сподівався, радості, лише тривога. Саме ця обставина змусила мене визнати правоту Наталі і ще раз переконався в справедливості власних припущень.
— Як? Ви часом з глузду не з’їхали?
— Ні, Михайле. Чесно кажучи, створюється враження, ніби маку наїлися ви. Ну скажіть на милість, навіщо нормальній людині обмовляти себе? Я розмовляв з Наталею, з Іваном Денисовичем і з вашими сусідами — усі в один голос твердять, що ви не винні. Та й доказів проти вас немає.
Про щоденник Рубіної я не обмовився жодним словом: не хотілося згадувати зайвий раз нічний кошмар і бентежити Михайла знанням інтимної таємниці, яку я подумки назвав «танці утрьох».
— Таким чином, — продовжив я, — справа ще не закрита. Що ж до ваших показань, — я поліз у кишеню і дістав кілька складених вчетверо аркушів паперу, — то вони перед вами.
Я розклав їх і простягнув Гретинському.
— Громадянине Гретинський, ви упізнаєте свій підпис? — запитав я, дивлячись на його тремтячі руки.
— Авжеж, — оторопіло відповів він.
— Так-от, волею наданою мені владою, я денонсую усю вашу белетристику.
Сказавши це, я блискавично забрав у нього аркуші, дістав із задньої кишені штанів запальничку і підпалив їх. На кам’яну підлогу камери, корчачись від вогню, упало папір’яччя — неправда про убивство Марини Рубіної.
Гретинський дивився на мене, як на божевільного.
— На біса ви це зробили? — запитав він, ковтаючи слова так, ніби хотів позбутися кістки, що застрягла посеред горла.
— На біса? — перепитав я. — Усупереч поширеній думці про те, що більшість представників виконавчої влади продажні, серед них іноді трапляються, уявіть собі, досить порядні і чесні люди. Я розумію, Михайле, що комусь вигідно вас посадити. Цей невідомий — найвірогідніше зведений брат Марини Сапегін. Але це не все, я переконаний у тому, що за його спиною стоїть якась могутня організація, яка не пошкодує ні сил, ні грошей, аби запроторити вас за ґрати. Вони ж погрожували вам, Михайле?