— Ну? — запитав Пельш, коли вони вийшли за межі кабінету.
— Що ну? — огризнувся Кононов.
— Ти віриш в існування привидів? Трилерів передивився чи що? — скептично запитав Пельш.
— Дай мені спокій.
Вони постукали в кабінет Ольги Михайлівни і, відкривши двері, побачили, як та плаче, а біля неї сидять жінки і на різні голоси заспокоюють і втішають її.
— Ну прямо, як жива, — схлипувала Ольга Михайлівна.
— Прошу пробачення, — голосом головуючого на зборах почав Кононов, — ми з міліції і хотіли б переговорити з Ольгою Михайлівною віч-на-віч.
Без єдиного зайвого слова жінки піднялися зі своїх місць.
— Не розходьтеся далеко і попросіть тих, хто бачив що-небудь підозріле, зайти сюди після того, як ми переговоримо, — додав Пельш.
Кононов самими лише очима подякував своєму напарникові за допомогу. Коли кімната звільнилася від зайвих очей і вух, Кононов почав розпитування.
— То що ж насправді сталося? — строго запитав він.
— Покійницю бачила, Марину Рубіну, — випалила Ольга Михайлівна.
Її ніс і щоки були червоні від сліз.
— Давно?
— Сорок хвилин тому. Вона заглянула до мене в кабінет, якось так дуже дивно посміхнулася, махнула рукою і закрила двері.
Ольга Михайлівна висякалася.
— Мені бабуся розповідала про подібні речі. Але я тоді мала ще була, не вірила їй.
— У що була одягнена Марина? — спантеличено запитав Кононов.
— У сірий голландський костюм, вона його дуже любила. Їй навіть Юра, наш дизайнер, зробив зауваження, що в одному й тому самому одязі більше десяти разів на рік на роботі з’являтися не можна. А вона сміялася і говорила, що він їй дуже подобається.
— А вона нічого не говорила вам?
— Ні, нічого. Тільки посміхалася. Так страшно. Ніби їй хтось розтягнув рот!
Раптом у двері постукали. Усі обернулися і кожен був готовий до найгіршого.
— А, це ви, Петре Івановичу, заходьте, — владно сказала Ольга Михайлівна. Відразу стало зрозуміло, що ця жінка звикла командувати і роздавати вказівки.
— Проходьте, ну чого ви стали на порозі!
Чоловік пенсійного віку, названий Петром Івановичем, був одягнений зовсім просто — спортивний костюм, тужурка, шарф. «Напевно, вахтер. Або сторож», — подумав Кононов.
— Це Петро Іванович, наш електрик, — представила гостя Ольга Михайлівна.
Чоловік сів поруч з Кононовим. У кабінеті запахло перегаром, гасом, насінням і горілою проводкою.
— Я, власне… — невпевнено почав електрик. — Дівчата сказали…
— Ми вас уважно слухаємо, — строго, немов вихователька в дитячому садку, сказала Ольга Михайлівна і запобігливо глянула на Кононова.
— Дівчата казали… хто бачив, хай прийде до вас.
— А що ви бачили? — запитав Кононов.
— Не що, а кого, — Петро Іванович підняв угору вказівний палець, ніби хотів сказати, що Бог є на небесах і все бачить.
— Кого?
— Та кого-кого, покійницю, Мариночку, — спокійнісінько відповів електрик.
Очевидно, він був п’яний настільки, що не зовсім розумів зміст власних слів. Якби він був єдиним свідком, імовірно, з ним ніхто б не розмовляв. Але ситуація вимагала того, що до показань електрика варто було прислухатися.
— Де ж ви її бачили? — поцікавився Пельш.
— Як де, біля центрального входу. Я сьогодні саме Васильовича замінив…
— Це наш вахтер, — пояснила Ольга Михайлівна.
— Отже, сиджу, і раптом бачу — покійниця виходить. Вона мені ще рукою помахала. Я їй сказав «усього найкращого», я так зазвичай усім говорю, хто виходить.
— А вам не здалося дивним, що покійниця вийшла з будинку? — Глузливо запитав Пельш.
— У мене піт виступив від страху. Не кожен, знаєте, день таке побачиш. Я тричі прочитав «Богородице, Діво, радуйся» — мене мама навчила, коли я ще малим був, ось таким — Петро Іванович відміряв на око на ніжці столу сантиметрів двадцять від підлоги і тицьнув рукою.
— І ви ні до кого не пішли, нікому не розповіли? — недовірливо допитувався Пельш.
— Як це ні до кого, та я ж до вас прийшов, дівчата ж сказали.
— А якби дівчата не сказали?
— То і не прийшов би.
— Чому?
— Та розумієте… Як вам сказати… Взагалі я непитущий, але іноді люблю перехилити чарку. А коли вип’ю, мені таке ввижається. От недавно дружину покійну бачив. Кому про таке розповідатимеш? Скажуть, дурний.
— А куди пішла Марина після того, як ви побажали їй усього найкращого? — поцікавився Пельш.
— Як це куди? На вулицю!
— А що вона робила на вулиці? Сіла в автомобіль, побігла, щезла?