— Не знаю, не бачив. З мого стільця не видно, що там на вулиці робиться. Покійниці вони на все спроможні…
— Що? — гаркнув Кононов, якому ця містична історія починала вже набридати.
Петро Іванович перелякався не на жарт.
— Може, я краще піду… — промимрив електрик і пішов до виходу. — Можна?
— Можна, ви вільні, — відповів Кононов.
— Ми, мабуть теж підемо. Потрібно оглянути будинок. Якщо ще хтось прийде, скажіть, щоб почекали, — скоромовкою мовив Пельш і, узявши Кононова під руку, майже силоміць витягнув його в коридор.
Ольга Михайлівна кивнула на знак згоди.
У коридорі було темно і прохолодно. Кононов і Пельш вийшли у фойє. Кононов озирнувся. Фойє здалося йому знайомим.
— Послухай, Ігоре, ти тут раніше був коли-небудь? — якомога спокійніше запитав Кононов.
— Звичайно був, — відповів Пельш, глибоко дихаючи.
— А що ти тут робив, якщо не секрет, манекенниць у кафе заманював? — спробував пожартувати Кононов.
— Володю, ти часом з глузду не з’їхав? Та це ж колишній Будинок Політпросвіти. Нас сюди в інститутські роки силоміць приводили під час святкування червоних дат календаря і ювілеїв різних іменитих дідусів. Це потім його під будинок моди здали.
Кононову справді здалося на хвилину, що зі здоров’ям у нього не все гаразд. Хто-хто, а він бував тут не менше одного разу на місяць. У старі часи, ясна річ. Тільки якась панахида — а їх чомусь полюбляли влаштовувати саме тут — його посилали сюди з вінком від Управління. Тільки якісь урочисті збори — знову відряджали Кононова, знову він делегат від Управління. У своє виправдання слідчий згадав, що не був тут принаймні років п’ять. Звичайно, відтоді все змінилося.
«Тепер усе по-іншому. Однак не впізнати цей будинок — це вже занадто», — критикував себе Кононов, розглядаючи авангардний живопис, що прикрашав ті самі стіни, які раніше були розцяцьковані портретами партійних вождів і кам’яних ликів переможців соцзмагань.
— Потрібно більше відпочивати, Володю, — утішив його Пельш, що, ясна річ, здогадався про що думає Кононов. — А то ми з тобою, крім роботи, ніде не буваємо. Оленка теж мені вчора дорікла.
Кононов кивнув на знак згоди.
Він почував себе ні в сих, ні в тих. Поява цієї «примари» зруйнувала картковий будиночок логічних суджень, нашвидку споруджений ним за минулі дві доби. Містика, злий розіграш, помилковий слід? Що робити далі він просто не знав.
— Пам’ятаєш, — емоційно продовжував Пельш, — ти днями запитував мене, що я про тебе думаю. Я тобі тоді не все сказав.
Кононов пильно подивився в очі напарника. Завжди цікаво дивитися в очі людині, яка збирається різати правду-матку.
— То, що ти хочеш сказати? — перепитав Кононов, криво посміхнувшись.
— Гадаю, ти зовсім за собою не стежиш. Подивися на Ходоша, який він доглянутий, випещений, подивися, які тут усі стильні і красиві, раззирнися навколо! Ти ж гарний мужик! Що ти ходиш місяцями в одних і тих самих затертих і засмальцьованих джинсах і сорочці, яка вже й на ганчірки не годиться. Теж мені, генерал піщаних кар’єрів! Та на тебе ж жодна нормальна баба не подивиться! Щовечора наодинці з телевізором чаї ганяєш, у той час як нормальні чоловіки роз’їжджають на своїх тачках по нічних клубах і більярдних. Ти що, зібрався в труну лягти через років десять? Та подивися, скільки дівчат навколо шастає по вулицях безкарно!
— Безкарно? — здивовано перепитав Кононов, вражений зізнанням свого друга й напарника.
Коли Пельш вирішив відсапатися, Кононов поклав руку йому на плече.
— Ось тепер — спасибі, — сказав він зовсім щиро.
Пельш закурив, збентежений раптовістю свого пориву. Він переживав, чи не сказав зайвого.
— Та ти не сердься, Володю, я й сам не кращий, — сказав Пельш, щоб примиритися.
— Я ж тобі сказав: спасибі, — повторив Кононов і вказав Пельшу на фігуру чоловіка в сріблястому костюмі, що наближався до них з боку коридору.
Кононов упізнав лише один раз баченого ним на похороні Марини головного бухгалтера будинку моди «Наталі» Максима Петровича Смолича.
Бухгалтер був явно збентежений, хоча пнувся зі шкіри, щоб довести протилежне.
— Ольга Михайлівна порадила мені звернутися до вас, — почав він, забувши представитися.
— Ігор, — Пельш дружелюбно простягнув бухгалтерові руку.
Кононов послідував його прикладу.
Бухгалтер усвідомив, що припустився помилки, але, здається, йому було зовсім не до етикету.
— Максим Петрович Смолич, — сказав він пригнічено.