«Класичний невротичний тип, — оглядав співрозмовника Кононов, — тонкі вузькі губи, впалі очі, вилиці, що виступають, погляд, що сновигає туди-сюди, занадто рухливі жести. Невротик — не така вже й рідкість у наш час».
— Слухаємо вас, — Пельш охоче грав «старшого», — за яким, власне, правом?
Кононов і далі мовчки сканував співрозмовника.
— Я навіть не знаю, як почати… Річ у тому, що сьогодні мені дзвонила Марина Рубіна. Наш директор. Це якось дивно, адже я сам був на її похороні.
— А ви впевнені, що це був її голос? Що вам дає право стверджувати, що це була вона? — поцікавився Кононов.
Бухгалтер опустив погляд і задумався. «Підшукує вагомі аргументи» — зауважив про себе Кононов.
— Чути, звичайно, було погано — у трубці постійно щось тріскотіло і сичало, але все-таки недостатньо погано для того, щоб я не впізнав голос своєї начальниці, з якою пропрацював близько трьох років.
— Що вона сказала?
— Вона? Та нічого істотного. «День добрий, Максиме Петровичу», вона завжди так зверталася, а не як більшість з нас каже «Доброго дня».
— І це все? — запитав недовірливо Пельш, що, здавалося, був упевнений у тому, що покійниця обов’язково має розповідати по телефону про захоплююче життя на небесах.
— Ні, не все, — сказав дуже тихо і невиразно бухгалтер. — Ще вона запитала, як мої справи.
— І що ви їй на це відповіли?
— Чесно кажучи, я з переляку жбурнув трубку. А потому почав себе заспокоювати, що це, напевно, якийсь розіграш. Знаєте, іноді хлопчиська і дівчиська люблять балуватися з телефоном.
— Буває таке, — підтримав бухгалтера Пельш. — А що потім?
— А потім до мене зайшла Марія, через яких-небудь п’ятнадцять хвилин і повідомила, що бачилася з Мариною.
— А о котрій вам дзвонила Марина? — запитав Кононов, якому за останні два дні стало набагато звичніше казати «Марина», аніж «Рубіна», начебто йшлося про давню знайому. І справді, після прочитання щоденника Марини в Кононова склалося враження, що він її давно і добре знає.
Максим Петрович глянув на свій фірмовий годинник, хоча прямо перед ним висіло електронне табло, яке не можна було не помітити.
«Геть розхвилювався», — зауважив про себе Кононов.
— П’ятнадцять хвилин тому.
— От так так… — протяжно мовив Пельш. — Виходить, поки ми з тобою гутарили з Петром Івановичем і Ольгою Михайлівною, Марина дзвонила старим знайомим!
— Виходить так, — скупо відповів Кононов, подумки лаючи Пельша за патологічну пристрасть базікати при сторонніх.
— Скажіть, — почав схвильований бухгалтер, — що ви як офіційні особи про все це думаєте?
Пельш скривив таку гримасу, ніби щойно об’ївся кислиць. Кононов же зумів ввічливо посміхнутися.
До гурту чоловіків підійшли дві аж ніяк не сільського вигляду дівиці, на смерть перелякані і принишклі. Вони привіталися з бухгалтером і пішли далі.
— А репетиції сьогодні не буде? — крикнув їм услід Максим Петрович.
— А ви хіба не знаєте, що… — тихцем запитала дівчина.
— Знаю, знаю, — замахав руками головбух.
Про привид Марини знав увесь будинок моди без винятку.
— Мені треба їм дещо сказати, можна я піду? — запитав бухгалтер.
— Усього доброго, — мовив Кононов і потис на прощання його вологу доглянуту руку.
Кононов і Пельш підійшли до кабінету Ольги Михайлівни. Постукали. Ніхто не відповів. Мабуть, його власниця, не витримала і втекла додому втішатися сливовим лікером і телевізором.
Підійшовши до кабінету Рубіної, Кононов і Пельш раптово згадали про Ходоша, що залишився під опікою секретарки.
— А орел наш виявляється боягуз, — пошепки сказав Пельш, маючи на увазі адвоката.
— Це тобі, Ігоре, не в товариському суді виступати, а серед мерців, — відповідав Кононов змовницьким шепотом.
Ходош і Марія сиділи на відстані витягнутої руки одне від одного і пили, мабуть, уже по третьому горнятку розчинної кави. Відкрита банка бразильської отрути на столі, заваленому паперами, скидалася на айсберг серед океану. Ходош і Марія нагадували двох дошкільників, що, залишившись удома самі, налякані грозою, забились у шафу.
— Як ви тут? — досить бадьоро запитав Кононов.
— Усе нормально, — спокійним тоном відповів Ходош, ніби це не його нудило півгодини тому від перших подувів некрофілічної містики.
— Ми тут обговорювали… — почала було Марія.
— На жаль, нам час іти, — сказав Пельш. Відчувалося, що йому не терпиться якомога швидше втекти звідси. Причому байдуже куди.
Кононов був повністю солідарний зі своїм напарником. Йому навіть здалося, що в кабінеті Булавіна він почувався б значно краще.