— Я. А в чому, власне, річ? — запитав він у свою чергу. Причім дуже агресивно.
Не маючи ні бажання, ні настрою вдаватися до прелюдії, я не став нічого вигадувати, а просто повідомив:
— Я розслідую вбивство Рубіної. Оскільки ви є її родичем, хоч і неблизьким, — на цих словах я навмисно зробив акцент, — то, ясна річ, мені хотілося б поставити вам кілька запитань.
Сапегін розвів руками:
— Будь ласка. Якщо це допоможе слідству — із задоволенням.
— Скажіть, що ви робили в неділю, шостого травня, з десятої до першої години? — я вирішив почати із головного.
— У неділю? Шостого травня? — Сапегін на хвилину задумався. — Я можу відповісти досить точно. До одинадцятої я спав, потім поснідав, потому вийшов прогулятися, а біля другої у мене була ділова зустріч.
«Вийшов прогулятися…» Це мені сподобалося. Досить цікаво.
— І де ж ви гуляли? — запитав я, плекаючи надію.
— Де? — на подив бадьоро перепитав Сапегін. Створювалося враження, що відповідати, не перепитуючи, він узагалі не вміє. — А й справді, де? Я пішов по набережній Сени ліворуч, потім праворуч… По-моєму, це не так важливо.
Я зів’янув. Для розслідування напрямок прогулянок Сапегіна Парижем не мав ніякого значення. На жаль, наступне моє питання було ще більш дурним:
— А хто може підтвердити факт вашого перебування у Франції?
— Хто? Та вся фірма, — знизав плечима Сапегін. — І деякі дівчатка на Монмартрі, — додав він, вишкіряючи зуби.
— Скажіть, а в яких стосунках ви перебували з Рубіною?
— Чесно кажучи, ми не спілкувалися. У неї було своє життя, у мене — своє.
— А коли ви бачилися з нею востаннє?
— Давненько, ох давненько, — зітхнув Сапегін. — Думаю, не менше, ніж три роки тому.
— За яких обставин?
— Вибачте, це дійсно важливо для слідства?
— Авжеж, і навіть дуже. — з натиском сказав я.
— Ну, зрозумійте мене… Просто мені не дуже приємно про це говорити…
— Нічого, — підбадьорив його я.
— Я позичив у Марини гроші і не встиг віддати вчасно… Набігли проценти… А через деякий час я зрозумів, що взагалі не зможу розрахуватися…
— Велика була сума? — між іншим запитав я.
— Середня. Чотири копійки.
Я, звичайно, знав, що «копійка» означає тисячу, і розумів, що йдеться про чотири тисячі доларів, але офіційній особі, так заведено, належить оперувати офіційними назвами. Тому, щоб не було розмов, що опитаний мав на увазі зовсім інше, я прикинувся дурником.
— Пробачте, громадяне Сапегін. Як ви сказали?
— Чотири копійки, тобто чотири тисячі доларів, — трохи поморщившись, уточнив він.
— Тепер зрозуміло. Що ж сталося далі?
— Та нічого особливого. Я зустрівся з Мариною, щоб порозумітися і попросити продовжити терміни повернення. Вона почала кричати, порвала мою розписку, жбурнула клапті мені в обличчя… Ось тоді я і бачив її востаннє. Пізніше, коли в мене з’явилася можливість повернути гроші, я дзвонив їй, пропонував зустрітися, але вона не захотіла.
«Боже ж мій. „Порвала розписку…“ Чотири тисячі… Та під ті відсотки, які брали три роки тому… По-моєму, громадянин Сапегін трохи переборщив».
— А скільки там виходило? З відсотками?
— Вісім п’ятсот.
— І ви кажете взяла, і порвала розписку? Демонстративно? Може, це була ксерокопія?
— Ні, оригінал.
— Цікаво. Взяла і, власне кажучи, подарувала вам таку, загалом, чималу суму? — я щиро здивувався.
— Ви не знали Марини… Вона була жінкою імпульсу, гроші в її житті були не головним. Тим більше, повірте, їх у неї вистачало, — резюмував Сапегін не без цинічної нотки в голосі.
— Зрозуміло. А що ви знаєте про Осетинського?
— Про кого?
— Про її чоловіка, Михайла Осетинського.
— Ну що я можу знати? Був у неї у фірмі модельєром, потім вони одружилися…
— Ви не були з ним знайомі?
— Ні, — заперечливо похитав головою Сапегін.
— Шкода, дуже шкода.
— А що?
— Бачите, мені не дуже хотілося б, звичайно, розкривати наші маленькі таємниці, але тепер, коли справа Рубіної майже вже закрита, я, мабуть, нічим не ризикую. Гретинський у всьому зізнався, — збрехав я і краєм ока стежив за реакцією Сапегіна. Той криво посміхнувся.
— Он воно що. Зізнався… А я вже думав, що ви підозрюєте мене.
— Ні, у нас немає підозрюваних — тільки один обвинувачуваний. Я раптом подумав, що ви можете знати те, чого не знає ніхто. Але, на жаль, ви не маєте ніякої додаткової інформації, — сказав я, встаючи. — До побачення.
— До побачення. Радий, що вбивцю так швидко знайшли. Чесно кажучи, серед народу побутує думка, що міліція рідко швидко знаходить убивцю.