— Слава Богу, — зітхнув Кононов.
— Ну тепер Булавін тобі точно голову відкрутить? Він же спить і бачить Осетинського за ґратами, а себе на лаврах найпрофесійнішого начальника, підлеглі якого розкривають справу про вбивство упродовж одного тижня! Ти про це подумав?
— Авжеж, — сказав Кононов і відразу спохмурнів.
— І якої думки дійшов? — єхидно запитав Пельш.
— Якщо я закрию справу і передам її в прокуратуру для того, щоб посадити Осетинського, нічого не виграю.
— Чому? — щиро здивувався Пельш, який, здається, чомусь забув, що саджати безневинних людей протизаконно.
— Та тому, що коли Осетинського виправдає Ходош, мені надають по шапці. Отже, гучного скандалу мені не уникнути, якщо не знайти справжнього вбивцю Марини Рубіної.
Звичайно, у запалі пояснень Кононов забув про одну істотну обставину — примару Марини, яка спокійно розгулювала містом.
А в Пельша забракло хоробрості запитати відкрито, що ж думає про це його напарник.
— Скажи, Володю, а чи вдаватимешся ти до якихось заходів стосовно будинку моди? Адже може бути, що вбито не Марину?
— Якщо вбито не Марину, справа стає ще більш заплутаною. У такому разі або нас хтось дуже вміло водить за ніс — грим, костюми, перуки, перевдягання… Або… — Кононов пригадав нічні погрози…
— Або? — перепитав Пельш.
— Або ми маємо справу з одним з тих феноменів навколишнього фізичного світу, що не має наукового пояснення, — голосом зануди-лектора, який у сотий раз робить припущення «а якщо життя на Марсі існує?», прогугнявив Кононов.
— А цю Наталю Воробйову ти бачив? — запитав Пельш, якому вкрай захотілося змінити тему розмови.
— Бачив, — лаконічно відповів слідчий.
— Гарненька?
— Гарненька, — Кононов зробив над собою нелюдське зусилля, щоб його голос не виказав ту надмірну симпатію, яку він відчував до дівчини і в якій боявся зізнатися навіть самому собі.
10 травня, 18.10
За всіма подіями цього божевільного дня я на деякий час зовсім забув про Наталю. А вона ж цікавила мене відразу з багатьох причин. По-перше, я хотів переконатися, що з нею все гаразд. По-друге, я хотів розпитати, чи знає вона про Сапегіна і його стосунки з Мариною. По-третє, я нікого не хотів бачити, крім неї.
Її адресу я міг дізнатися кількома способами, але обрав найпростіший подзвонив Ходошу. Виявилося, він знає тільки її телефон. Але де телефон, там і адреса. Пельша вже не було, тому я зайшов до його безпосереднього начальства в інформаційний відділ і через дві хвилини тримав у руках коротеньку роздруківку з адресою.
Наталчина квартира містилася неподалік від ринку, де любив купувати продукти Михайло, бо саме тут був його улюблений тир. Неблизький світ. Наталя, як щаслива власниця машини, добиралася додому швидко, а от я, постійний користувач громадського транспорту, п’ятдесят хвилин трясся в торохтливому трамваї, потому ще скакав через канави, шматки арматури й уламки труб, поки відшукав у темряві її дванадцятиповерхівку. Пляшка шампанського, покладена в целофановий пакет з ручками, яку я прихопив останньої миті, ледь не розбилася на друзки через перешкоди, що увесь час з’являлися переді мною. Нарешті я знайшов будинок з номером «5». Триста сорок четверта квартира була на останньому, дванадцятому, поверсі, і я міг повною мірою насолодитися їздою на величезному вантажному ліфті, що тягся зі швидкістю равлика на схилі Фуджи.
Я дуже хвилювався. Мені здавалося, що від нашої сьогоднішньої зустрічі залежить дуже багато: можливо, успіх розслідування, а можливо, ще щось.
Підійшовши до дверей, я півхвилини простояв у нерішучості, потому закурив цигарку, зробив три затяжки, різко викинув недокурок, натис на кнопку дзвоника. Відпустив. Почекав. Ще раз. Приклав вухо до дверей, сподіваючись почути Наталчині кроки. Натомість — ніяких звуків.
— Наталю, це я, Кононов! Слідчий! — гаркнув я, сподіваючись, що вона сидить удома, але з якихось міркувань не хоче відчиняти двері.
І все безрезультатно.
Я відійшов, сів на сходинку, пошкодував, що необачно викинув цигарку, закурив нову.
Я страшенно стомився за день, але моя уява працювала без упину. Вона малювала химерні картини. То Наталя і примара Марини Рубіної безмовно танцювали у кімнаті, залитій місячним світлом. То Наталя спала, обкурившись якої-небудь азіатської трави (а в тому, що вона балується легкими наркотиками я, чомусь, майже не сумнівався). То Наталя була прив’язана до стільця з кляпом у роті, а двоє громил гріли на газовій плиті чавунну праску.