— Хіба ви не знали Ходоша раніше?
— Заочно знав. Наталя розповідала мені, що в неї є хороший адвокат, на якого у разі потреби можна розраховувати.
— А коли вас заарештували, ви про нього, звичайно, не згадали?
— Спершу мені було не до адвокатів, ну а потім ця записка, ви розумієте…
— Невже Ходош не говорив, що може влаштувати так, що вас випустять під заставу?
— Говорив.
— А ви?
— Погодився. Хочу тільки переговорити з Наталею, щоб вона усе підготувала для того, щоб ми могли якомога швидше чкурнути звідси.
— Хочете виїхати?
— А чому ні? Розпишемося і виїдемо в Америку.
«Оце так фокус! Він виїде з моєю Наталею в Америку».
— А ви не боїтеся «представників угруповання»?
— Боюся. Дуже боюся. Але ж не можу я до кінця днів своїх сидіти тут, у СІЗО.
— Звичайно ні. Але я думав, ви дочекаєтеся, поки ми спіймаємо справжніх злочинців і ви зможете спокійно вийти звідси.
— Зізнаюся, я не вірю, що ви їх спіймаєте.
«Спасибі, Михайле, за довіру, виявлену нашим органам».
— Щось я вас не розумію. Спершу ви підписували визнання і збиралися сідати у в’язницю, тепер ви хочете, щоб вас відпустили під заставу.
— Не розумієте, і не треба.
— Михайле, ви знову співаєте старої. Так нам нічого не вдасться.
— Річ у тому, — Гретинський умить став серйозним, — визнання я підписав, будучи впевненим у тому, що ви перебуваєте у змові зі злочинцями. На мою думку, знайти будь-які докази і будь-яких свідків дуже легко.
У цьому, на жаль, він мав слушність.
— Тоді, — продовжував Гретинський, — мені здавалося, що я потрапив у безвихідь. У мене була депресія, і погрози моїх недоброзичливців лякали. Але тепер моє світосприймання змінилося. Усе не так уже й погано. Ми заховаємося так, що нас ніхто не знайде.
— Ні, Михайле, так у нас справа не піде. Ви щось замовчуєте.
— Запевняю вас, пане Кононов, усе саме так, як я кажу, — Гретинський приклав руку до грудей. Він був без наручників і міг театрально жестикулювати.
Я потрапив у безвихідь. Що я міг зробити? Дві доби я протримав його в камері. Нині він під опікою адвоката. Я знаю, що вбивця не він. Але мене цікавить Наталя.
— Михайле, як ви гадаєте, — запитав я, відвівши погляд убік, — Наталя не може бути вбивцею? Спадщина…
— Ні. Звичайно, ні. Я б міг навести мільйон аргументів, але обмежуся констатацією: Наталя вбивцею бути не може.
Я теж хотів, щоб було саме так, але почувши запевняння від Осетинського, не міг не враховувати того, що Гретинський і Наталя могли перебувати в змові.
Серед юристів побутує така баєчка. Двоє домовилися вкрасти скло з чужої машини. Один акуратно вийняв скло і поклав поруч з машиною. Інший підійшов і забрав. Скло продали на чорному ринку, гроші поділили. Але найцікавіше в цій історії те, що дії першого кваліфікуються як дрібне хуліганство, а дії другого не можна визначити навіть як адмінпорушення, оскільки скло він просто знайшов. Воно лежало на землі, він підняв і відніс, куди йому заманулося.
Отже, злочинці теж дотримуються «поділу праці». А чи не могли Наталя і Гретинський, двоє молодих і красивих людей, вирішити, що Марина уже натішилася життям сповна і може поділитися нажитим добром з ними? З цією метою Наталя убиває Рубіну і тікає. Гретинський ще якийсь час перебуває у квартирі, а потім теж дає драла; і хтось третій (найвірогідніше тип, що передавав Гретинському записку) дзвонить у чергову частину. Що було далі — відомо. Не зрозуміло тільки одне — навіщо Гретинський одразу погодився підписати зізнання.
— Якщо Наталя, на вашу думку, не може бути вбивцею, то й не треба, — спокійно мовив я.
Гретинський глянув на мене як на останнього тугодума.
— Анумо поясніть мені, Михайле, ось таке… Можливо, моє питання видасться вам надто інтимним, але ви говорили, що кохалися з Мариною перед тим, як поїхали на базар. Однак ніяких слідів сперми ніде не виявлено. Ви могли б як-небудь прокоментувати цей факт?
Гретинський зовсім не збентентежився.
— Річ у тому, — довірливо мовив він, — що ми з Мариною віддаємо перевагу оральним контактам. Принаймні, зранку.
— Тепер ще одне дуже важливе питання; чий труп ви бачили у своїй квартирі шостого травня?
— Як чий? — Гретинський отетеріло глипнув на мене. — Своєї дружини.
— Ви в цьому повністю впевнені?
— На жаль, так.
— Але ж вона лежала обличчям до підлоги, було багато крові, ви, ясна річ, були шоковані і напевне не стали її перевертати і з’ясовувати. Марина це чи хтось інший.
— Ні, звичайно, ні, навіть не поцілував на прощання. А треба було. — В очах Осетинського відбився смуток.