— Але у вас немає незаперечних доказів того, що це дійсно була Марина.
— Виходить, що нема. А в чому річ, дозвольте довідатися?
— Та це я так. Ми, слідчі, знаєте, ставимо іноді такі питання, які нормальній людині можуть видатися дивними.
Гретинський, здається, був задоволений такою відповіддю.
— А тепер скажіть, будь ласка, Михайле, чи не знаєте ви цього чоловіка? — я простягнув Гретинському портрет, складений фотографічним способом.
Той узяв білий з ледь помітним синім відливом аркуш високоякісного фінського паперу і розглядав його надзвичайно довго: крутив на всі боки, морщив чоло, тер скроні.
— Ні, — нарешті видихнув він і прикро розчарував мене. — Цієї людини я не знаю.
— На нема і суду нема, — сказав я, відбираючи в нього фоторобота. — Але маю вам сказати, що це саме він, напевно, і передав вам послання.
— Он воно що… Дайте я ще разок гляну, раптом доведеться зустрітися.
— Ви ж як побачите його випадково на вулиці, не здумайте хапати і кричати «міліція, міліція!» — попередив я.
— Не пацан, — насупився Гретинський. — Знаю, як треба поводитися з бандитами.
— Добре, тоді пригадайте, будь-ласка, чи не було напередодні смерті Марини якихось дивних дзвінків? Відвідувачів? Розмов?
— Таке я б обов’язково запам’ятав і розповів би вам про це. Наше з Мариною життя протікало в певному ритмі, — («ритмі джазу», — подумав я), — і її смерть, точніше, убивство, стало для мене обірваним акордом.
— А серед ваших знайомих чоловіків — друзів і співробітників є хтось, хто носить взуття сорок першого розміру?
Гретинський здивовано гмикнув.
— Може, і є. Але я на такі речі не звертаю уваги.
Гретинський почав мене діставати. Мене бісило те, що він нічого не знає, про що його не спитай. Так чи інакше, відпустити його доведеться. Та це, мабуть, навіть вигідно. У нього, напевно, є якийсь план дій, інакше б він так не просився на волю. Його треба відпустити, але не спускати з нього очей. Гадаю, він виведе мене на Наталю. Знаючи потенційні можливості нашого техвідділу, я прикинув необхідний час і сказав:
— Спасибі за співробітництво, Михайле. У мене нема до вас більше питань…
— Стоп, — раптово подав голос Пельш, про якого я вже забув. — Прошу вибачення, товаришу капітане, для слідства потрібно з’ясувати ще деякі питання. Ви дозволите?
— Авжеж, лейтенанте, — сказав я і відкинувся на спинку стільця, усім своїм виглядом дорікаючи Пельшу за порушення субординації.
— Скажіть, Михайле, вам знайомий цей пристрій? — запитав Пельш, відхилившись убік від екрана, і таким чином зробив натяк на те, що йдеться про комп’ютер.
— Конкретно з цим — ні, — м’яко усміхнувся Гретинський. — Але загалом, звичайно, знайомий. У нас удома був один подібний екземпляр.
— Та у вас просто чудо техніки, — защебетав Пельш. — Пека-шість, я тільки у вас і бачив. Дорогий, мабуть?
— Щось біля двох з половиною, — гордо відповів Михайло.
Я був радий, що зайняті бесідою Гретинський і Пельш не бачать, як витягнулося моє обличчя.
— І ви, ясна річ, з ним на «ти»? — продовжував гнути свою, поки абсолютно незрозумілу мені лінію, Пельш.
— Авжеж, — гідно мовив Гретинський.
— Якщо товариш капітан не заперечуватиме, я попрошу вас сісти поруч зі мною.
— Товариш капітан не заперечує, — махнув рукою я. — Більше того, товариш капітан бажає розпрощатися з Гретинським і відбути в службових справах.
Гретинський повернувся до мене. Я встав, підійшов до нього, потис руку і, не відпускаючи її, пильно дивлячись йому у вічі, мовив:
— Пане Гретинський, Управління в моїй особі висловлює вам своє щире співчуття з приводу того, що відбулося і просить вибачення за неналежну поведінку при затримці. О вісімнадцятій нуль-нуль, після того, як ми залагодимо деякі формальності і ви підпишете розписку про невиїзд аж до остаточного розслідування вбивства, ви залишите Управління і будете вільним. Ваша машина знаходиться на нашій відомчій стоянці. Ціла і добре збережена. Особисті речі, документи і гроші, відібрані у вас при затримці, одержите в комірника СІЗО. Від усієї душі бажаю вам удачі.
Як на мене, моя промова вдалася. Гретинський навіть розчулився. Театрали, вони всі такі. Одягають на себе маску циніків і скептиків, але коли бачать, що з ними розмовляють щиро, пускають сльозу.
— Спасибі, — сказав той. — Спасибі, Володимире Андрійовичу. Удачі й вам. Сподіваюсь, я просто впевнений, що вбивців знайдуть і покарають.