— Дякую, — мовив украй збентежений Кононов. — А скільки усе це коштуватиме?
— Завтра про все дізнаєтеся. Гадаю, не більше двохсот.
Кононов був дуже здивований. Він розраховував, що доведеться викласти набагато більшу суму. Щонайменше вдвічі.
— Хіба таке можливо? — Кононов не міг прийти до тями. — Це ж до смішного дешево! Ви, Юро, напевне жартуєте. Я ж знаю, скільки коштують стильні речі.
— У тому-то й річ, що ні. Будинок моди — це особливе місце для тих, хто на короткій нозі з його стилістом. А головний стиліст, до речі, усе життя мріяв підібрати чудовий авторський комплект для пана слідчого. О’кей?
— О’кей, — відповідав отетерілий Кононов.
Юра відкрив невелику підвісну шафку над столом і дістав почату пляшку «Сангрії» — приємного червоного вина, з п’янким запахом ароматів Іспанії й абрикос — дві чарки і банку солоного арахісу.
— Обов’язково потрібно випити за зміну іміджу. Не смійте відмовлятися!
Кононов і не збирався позбавляти себе задоволення випити з цим милим і доброзичливим юнаком. Юра розповів анекдот. Кононов не забарився і зробив відповідний жест. Досить швидко чоловіки перейшли на «ти».
— Юро, а ти бачив сьогодні цю примару? — запитав Кононов, коли мова зайшла про закулісне життя будинку моди «Наталі», який Юра називав «гадючником».
— Кого? — перепитав Юра, мружачи свої злегка посоловілі очі.
— Ну, примару Марини Рубіної, вашого директора.
З хвилину Юра безтямно дивився в стіну, потім ляснув себе долонею по лобі і сказав:
— А, примару? Бачив. Вони тут усі ніби з глузду з’їхали. Бігали, як навіжені. Ольга Михайлівна, Рижов… Та я в їхні ігри не граю. Прийшов сьогодні вранці на роботу, а вони мені заявляють, що бачили покійницю. Я подумав, що вони не сповна розуму. А в обід сам бачив, як ти сказав примару…
— Ну? — запитав Кононов.
— Та треба бути справжнім ідіотом, щоб не впізнати Наталі!
— А ти поділився з ними своїми спостереженнями? — запитав ошелешений Кононов, що ледь зі стільця не впав, почувши від Юри таку чудову новину.
— Ні, звичайно. Нехай побігають. Їм корисно. Тим більше, чого я буду Наталі підставляти? Вона ж навіщось улаштувала спектакль? Напевно, щось задумала. Я Наталі за версту впізнаю, п’ятдесят комплектів зшив для неї, а скільки разів навколо неї із сантиметром бігав.
Юра налив собі вина і залпом спорожнив склянку.
— Отакої… — усе, що зміг вичавити із себе Кононов.
«Мабуть, у мене теж замість голови капустина», — подумав він і випив свою склянку, намагаючись поводитися якомога природніше, щоб не виказати свого здивування.
— Ну, до завтра! — сказав йому Юра, що знову взявся за ескізи. — Завтра з третьої до четвертої.
— Не забуду, — відповів Кононов і міцно потис Юрину пещену руку.
— До речі, як твоє прізвище? — уже на порозі запитав Кононов.
— А я гадав ти, Володю, вже все тут про всіх знаєш, — доброзичливо здивувався Юра. — Прізвище у мене непоказне. Саєнко.
Отже, героєм дня був, безсумнівно, Юрій Саєнко. Завдяки його спостережливості було викрито Наталю. Якби не його феноменальні здібності пізнавати добре загримованих акторів, Кононову довелося б ще довго сушити мізки над розгадкою містичного дива.
Найбільше слідчого тішило те, що Юра не втручався в хід подій. Якби Кононов мав право страчувати, милувати і роздавати ордени та медалі, він би нагородив Саєнка Орденом «За Нерозголошення таємниці» першого ступеня.
Щодо Наталі, у голові Кононова роїлися суперечливі плани.
11 травня, 18.10
Зізнаюся, мені доводилося кілька разів стежити за кимось візуально, двічі сидів у нічних засідках з біноклем нічного бачення, три роки тому таємно робив зйомку в оперативних інтересах (щоправда, потому довго лаявся, споглядаючи невиразні сірі плями), але отак, по-західному, вести спостереження по пеленгу, з точними координатами, що передаються по радіо, — такого не траплялося ніколи. Загалом настрій був непоганий, допікала тільки Пельшівська колимага, яку не завадило б на час стеження перетворити на респектабельний мікроавтобус з антеною космічного зв’язку, нашпиговану зсередини обчислювальними приладами з Х’юстонського центру. Пельш, який, як правило, негативно ставився до моїх жартів, цього разу вдоволено скалив зуби, повертав до мене усміхнену пику і взагалі веселився як міг.