Ми намагалися увесь час триматися за Гретинським на відстані не меншій ніж два квартали. Ми не чули мотора його машини, але бачили її силует (щоправда не ми, а Шемет у себе на карті у вигляді червоної цятки, а по рації він мені передавав: «зупинився… повернув на Великий бульвар… спускається по Гоголівській…»). Зважаючи на напрямок руху, Гретинський поспішав не на квартиру Рубіної. Якийсь час мені здавалося, що він їде до Наталі, але коли Михайло повернув на Санкт-Петербургський проспект і збільшив швидкість, я відмовився робити будь-які припущення і напружено слухав повідомлення Шемета. Завдання моє здавалося простим тільки на перший погляд: слухай та командуй Пельшом. Але чи то Шемет сьогодні був у поганому настрої і говорив багато зайвого (до того ж, допікали до живого перешкоди), чи то повітряний простір, у якому поширювали радіохвилі, був брудним? Не знаю. Але ми з Пельшом не раз проїжджали потрібні повороти, хоча й петляли менше за Осетинського. А він кружляв добряче. Мабуть, підозрював, що ми стежимо. Не дурний.
Я подумки хвалив себе за те, що мені вистачило клепки не вести візуальне спостереження за принципом «тримайся машини кольору „мокрого асфальту“ на відстані не більше десяти метрів». Інакше Гретинський обов’язково запримітив би нас на третьому перехресті і нас чекав би повний провал. Хоча, може статися й таке, що ми зазнаємо фіаско, рухаючись на набагато більшій відстані. Тоді Булавін…
Ураз голос Шемета обірвався на півслові. Не стало чути ні шипіння, ні потріскування. Чудо ворожої техніки зламалося.
Мене охопив відчай, я вкрився холодним потом. Наврочив, ідіот.
— Гальмуй, — крикнув я Пельшу.
— Що, пі-пі захотілося? — запитав він, продовжуючи керувати з такою впевненістю, ніби чув Осетинського шостим чуттям за сорок верст.
— Гальмуй, — повторив я.
Мій тон змусив Пельша без зайвих коментарів зійти на першу смугу і зупинитися точно під знаком «Зупинка заборонена». Хіба ДАІ нам указ?
— Відкрий двері, щоб було видніше, — попросив я трохи дружелюбніше.
Пельш послухався.
— Ігоре, у нас тут невелика проблемка, — сказав я, простягаючи йому трубку, на якій блимала червона лампочка з написом «Battery Low».
— Ага, — сказав він. — Знаєш, хто твій Шемет?
— Здогадуюся.
— Батарейки міняти треба час від часу. Або підзаряджати.
— Що робитимемо? Стоп, мабуть я знаю.
— Невже? — Пельш театрально звів брови.
— Треба подзвонити Шемету по звичайному телефону і дочекатися, коли Гретинський досягне свого кінцевого пункту. Довідатися від Шемета координати і поїхати туди.
— А якщо Гретинський виїде раніше, ніж ми приїдемо?
— У тебе є інша пропозиція? — запитав я, наслідуючи Аваладзе.
— Є два варіанти: потрясти цю штуковину або натиснути на кнопку «EXTREME MODE», що означає «екстремальний режим». Тобі який більше подобається?
— А що значить «екстремальний режим»?
— Не знаю, якби хоч інструкція була. Може, там є ще яка-небудь крихітна батарейка розміром з ґудзичок і нам удасться протриматися годинку чи пів, а може просто трубка працюватиме ще хвилин п’ять. Якщо батареї розраховані на перезарядження, вони остаточно поламаються і вже не підлягатимуть ремонту. А може, взагалі все згорить чи вибухне, не знаю.
— Чудово, — протяжно мовив я. — У такому разі вибираємо перший варіант.
— Трястимемо?
— Еге ж.
— Ну то бери й тряси, — сказав Пельш, повертаючи мені трубку.
От сволота. Так би я хоч мав на кого списати матеріальний збиток на вісімсот баксів, а так доведеться в усьому звинувачувати себе. Я легенько, як ялинкову іграшку, всередині якої бовтаються свинцеві дробинки, потряс трубку. Червона лампочка продовжувала блимати, як око диявола. Я труснув сильніше. Нічого не змінилося.
— Ти не вмієш, — авторитетно сказав Пельш. — Дай-но я.
Я без заперечень погодився.
Пельш узяв нещасну трубку як молоток і з неабиякою силою вдарив нею по коліну. На мить мені здалося, що червона лампочка згасла і засвітилася зелена, але я помилився. Червона таки погасла. А от зелена так і не засвітилася.
— Ну все, Ігоре, — сказав я холоднокровно, як Будда. — Усе. Догралися.
— Гадаєш? — запитав він, критично оглядаючи остаточно зламаний пристрій.
— Авжеж, — мовив я і, ляснувши дверцятами, пішов шукати телефон-автомат.
Як на зло, телефонувати Шеметові довелося хвилин десять. Добре, що він хоч залишився на місці, міг же піти.