— Я бачу.
Ще хвилину вона мовчала, розмірковуючи, що робити далі. Нарешті, дуло пістолета опустилося.
— Може, запросите мене ввійти? — запитав Кононов настільки галантно, наскільки міг.
Наталя була одягнена в рожевий махровий халатик. Волосся зібране на потилиці у жмут. Словом, мала досить-таки домашній вигляд.
— Проходьте.
Вона звільнила дорогу, і Кононов пірнув усередину. Пахло цвіллю і смаженою картоплею. Здається, Наталя справді ввійшла в амплуа домогосподарки, готувала вечерю.
— Доброго вечора, — сказав Кононов досить лагідно.
— Доброго, доброго, — якось очманіло мовила Наталя.
Вона зачинила за гостем двері і зробила запрошувальний жест у бік кімнати, де горіло світло.
— Скажіть, вам Михайло порадив сюди прийти? — запитала вона недовірливо.
— Певною мірою так. Але гадаю, він про це не здогадується.
Вилиці Наталі зарухалися досить швидко.
— Ви за ним стежили!!!
Але в її очах не було тієї ненависті, якою вони світилися, коли вона з Ходошем прийшла на квартиру до Кононова того пам’ятного ранку.
— Не те щоб стежив… — зам’явся Кононов. — Мені просто було необхідно побачити вас, Наталю.
Це було правдою. Дійсно, основним рушійним мотивом цієї сьогоднішньої канителі з пеленгаторами було саме бажання побачитися з нею. А вже потому — бажання виконати свій обов’язок слідчого.
— Навіщо, скажіть на милість, вам потрібно було мене бачити?
— Причин забагато. Не знаю навіть, з якої варто почати…
Наталя пожирала його очима.
— Може, ви почастуєте мене чаєм? — Кононову здавалося, що це дозволить якось розрядити атмосферу.
— Навіть не сподівайтеся, — досить нелюб’язно сказала Наталя.
Кононов ніяк не відреагував на цей випад. Він не знав, як потрібно реагувати на такі жести. Як на витівки дівчини, яка пособляє колишньому підозрюваному, чи як на витівки дівчини, яка тобі подобається. Він вагався.
Наталя, побачивши реакцію Кононова, а точніше — відсутність будь-якої реакції, трохи знітилася.
— Чаю немає. Хочете соку?
— Хочу.
Кононов дійсно відчував спрагу, і тому, коли Наталя принесла початий пакет із соком, він був страшенно радий.
Дівчина налила сік у досить дешеву чашку і знову вп’ялася поглядом у Кононова.
— То про що ж усе-таки ви хотіли зі мною поговорити? У мене мало часу і дуже багато справ…
«Знову хамство, прикрите нальотом увічливості». Кононов зрозумів, що треба йти в наступ.
— Та хоча б про ваші візити в будинок моди в одязі вашої покійної подруги Марини Рубіної.
Наталя прикусила язика. Різкість Кононова збила з неї трохи пихи…
— І це все? — запитала вона.
— Ні. Ще про Сапегіна… — багатозначно сказав Кононов.
Наталя скривилася.
— І не тільки про нього, — продовжував слідчий. — Ще про стан речей у будинку моди, що залишає бажати кращого…
Наташа розлила сік, намагаючись наповнити склянку.
— Але навіть не це найцікавіше, — загадково сказав Кононов. — Якщо Михайло не вбивця, як ми з вами думаємо, то хто ж насправді вбив Рубіну?
— З чого ви взяли, що я зможу відповісти на це питання? — Наталчин голосок, трішечки хриплий, затремтів.
— А я й не казав, що ви можете на нього відповісти однозначно. Я бачу, що у вас є якісь міркування з цього приводу. Але ви чомусь абсолютно не бажаєте зі мною ними поділитися…
Кононов блефував.
— Добре. Я розповім усе, що знаю, — Наталя дістала цигарку, завдовжки, як дві звичайні і глибоко затяглася.
— Отже, з чого почнемо? — дружнім тоном запитав слідчий.
Наталя знизала плечима, на знак того, що їй байдуже.
— Тоді з будинку моди. Згодні?
Наталя знову знизала плечима. Цього разу якось пригнічено.
— Скажіть тільки одне. Навіщо вам знадобився весь цей лиховісний маскарад? Навіщо телефонні дзвінки? Усі ваші колеги тремтять від страху. Репетиції зірвані, Ольга Михайлівна втрачає звички адміністратора і перетворюється на богомільну жінку, що побожно хреститься при кожнім згадуванні імені Марини. Негарно так знущатися з марновірних людей! — корив Наталю Кононов.
Але дівчину непокоїло зовсім інше.
— Скажіть, Володимире, а як ви довідалися, що це була я?
Кононову, звичайно ж, не хотілося привласнювати собі заслуги Юри Саєнка. Але й зізнаватися в тому, що Наталя водила за ніс і його, хотілося ще менше.
— Секрет! — самовдоволено сказав Кононов.
— А ви поділилися з кимось своїми думками?
— Ну що ви… Я не з тих, хто робить результати слідчої роботи надбанням публіки і преси.