— …пробув там півгодини і зараз, здається, повертається на Пономаренківський в’їзд.
— Зрозумів. Велике тобі людське спасибі, пане майоре, можеш іти спати.
— Щасливий ти чоловік, дядечку, якщо тобі більше нічого не треба. А ти добре подумав?
«Добре», — збирався було буркнути я, коли враз згадав, що було б непогано заощадити трохи часу.
— З’єднай мене, будь ласка, з одним телефонним номером.
— А це як?
— Я ж говорю з тобою, користуючись цією трубкою як сотовим телефоном, значить, ти можеш мене до чого-небудь підключити, що-небудь приєднати, де-небудь набрати телефон, який я тобі продиктую, і я поговорю, з ким хочу.
— А ти розумник. Гаразд, почекай хвилину.
«Хвилина» Шемета прирівнювалася до п’яти звичайних. Повз мене кулею пролетів пізній перехожий, що, напевно, бачив у такій глушині людину з радіотрубкою вперше в житті. Було досить холодно. Здавалося, от-от почнеться дощ. Нарешті у трубці щось затріщало і я почув приглушений голос Шемета.
— Диктуй номер.
Я прокричав телефон батьків Олени.
— Алло?
— Олено, привіт, вибач за пізній дзвінок, поклич, будь-ласка, Ігоря?
— Його немає.
— Оленочко, ну допоможи рідній міліції, поклич Ігоря.
— Ох, Володю.
— Ох, Оленко.
— Я тобі не Оленка, — це вже говорив Пельш, що підслуховував із іншого телефону. — Говори, чого треба. Тільки я нікуди не поїду.
— Поїдеш, куди дінешся. Ти коли-небудь нелегально проникав на територію комерційної фірми?
— Ні, — Пельш трохи пожвавішав.
— І я ні. А треба.
— Треба? — з цікавістю запитав Пельш.
— Ага, — відповів самовдоволено я. — І не куди-небудь, а в обитель прекрасних дівиць, примар і підступних лиходіїв — у будинок моди «Наталі».
— Ого. Де тебе підібрати?
— Там, де й кинув. На початку Пономаренківського в’їзду.
— Щось прихопити треба?
— Парасольки і ганчір’я, щоб переодягтися. Решту речей візьмемо в Управлінні.
— А автомат даси?
— Припиняйте балачки, — встряв у розмову Шемет. Мосму невдоволенню не було меж.
— Пане майоре, ви нічого не чули. Це секретна операція, — сказав я дуже серйозно.
— Ах секретна… — люб’язно відповів Шемет.
Саме цієї миті на початку Пономаренківського в’їзду зблиснуло світло фар автомобіля, що рухався в мій бік.
— Усе, кінець зв’язку. Ігоре, з тобою ми домовилися. Виїжджай негайно, — сказав я уже на бігу і пірнув у густі кущі, ховаючись у пітьму.
11 травня, 23.59
Ми з Пельшом екіпірувалися, як справжні зловмисники. Взяли з собою ліхтарики, мотузки, плетені шапочки з прорізами для очей, рукавички, змінне взуття (нічого, між іншим, смішного) і посвідчення співробітників карного розшуку. Крім цього, Пельш прихопив із собою купу дискет, а я — табельну зброю і низку відмичок.
Усю дорогу від Управління до будинку моди ми по-змовницьки мовчали. За два квартали від мети залишили машину і вийшли до будинку Політпросвіти з тилу, з боку старезних прохідних дворів-лабіринтів, де водилися кішки, сновигали п’яні і тхнуло вогкістю І давниною.
Мій план проникнення був простий: піднятися на дах пожежною драбиною; залізти на горище; з горища перебратися на верхній поверх. Спуститися вниз і, здолавши всі перешкоди, проникнути в кабінет головного бухгалтера. Які перешкоди могли трапитися на нашому шляху, зізнаюся, я не знав. Загалом, моя ідея проникнути в будинок моди була справжнім безумством. Якоїсь миті я навіть пошкодував, що не почекав до завтра, коли можна було б під приводом пошуку примар і привидів без будь-якого ризику прочесати будинок моди з даху до підвалів. Але мости були спалено. Рубікон перейдено. Та й Пельш назавжди перестав би мене поважати, якби я раптом вирішив відмовитися від такої захоплюючої пригоди.
Мені на втіху йшов дощ. Було темно і нічого не видно. Настрій одразу погіршився, як тільки почали підніматися пожежною драбиною. Будинок Політпросвіти був високим, коли ми нарешті дісталися до даху, я подумав, що падати з такої висоти досить небезпечно. Тієї ж миті моя нога посковзнулася на одному з круглих металевих щаблів, а слідом за нею і друга. Я завис на руках, боляче вдарився грудьми об металеве пруття.
Пельш, що ліз слідом за мною, допоміг мені рукою поставити мої ватяні ноги на щабель, і я якось доповз до даху. Намацав двері, що вели на горище. Вони були незамкнені. Нам пощастило. Ми забралися усередину і там нарешті я зміг сісти й відсапатися.
— Ти як? — співчутливо прошептав мені Пельш прямо у вухо.