— Дивися, як цікаво, — сказав він і кивнув головою у бік екрана.
Там була таблиця, заповнена приблизно так:
«Ікона Богоматері, XVII ст. N 4326»; «Статуетка китайська, XV ст., N 01216…».
Таблиця складалася з дев’яноста восьми пунктів. Загальна сума становила 254000 американських доларів.
— А наш бухгалтер, мабуть, антиквар, — по-змовницьки мовив Пельш. Я не бачив його обличчя, схованого в темряві і прикритого шапочкою, але відчув, що він підморгнув мені.
— Тс-ссс, — сказав я, бо в коридорі почулись чиїсь кроки.
Через мить вентилятор комп’ютера стиха завив, екран згас і запанувала абсолютна, непроникна тиша. Здасться, спрацювала сигналізація й охорона знеструмила весь будинок чи, принаймні, поверх. А навіщо охороні гасити світло, якщо за логікою його навпаки потрібно було б увімкнути, адже так набагато легше ловити злочинців. Якась дивна охорона. Для неї головне — вирубити комп’ютери. Адже тепер базу даних з антикваріату на дискету не перепишеш. От гади!
Усе це я зметикував за дві секунди. Шепнув Пельшу «лягай на підлогу», а сам витяг пістолет, стрибнув до дверей і став за одвірком. Слава Богу, Пельш послухався мого наказу і заліг за столом.
Кроки за дверима ставали усе виразнішими, і я раптом усвідомив, що мені абсолютно байдуже, хто там — охоронці, мафіозні вбивці (що практично одне й те саме) чи «наша рідна міліція». Я усвідомив, що вже кілька днів веду приватне розслідування, що я не просто державний служака, що моя доля невіддільна від долі Наталі і сам я прагну помститися вбивцям Марини. Я шкодував, що не взяв із собою жодного бойового патрона і мій «Макаров» — лише дитяча хлопавка. Колісниця долі прискорювала свій рух.
Хлопці за дверима абсолютно не збиралися жартувати. Без будь-яких попереджень на зразок «виходь, руки за голову» чи «відкрийте, міліція» пролунали кілька пострілів із пістолета з глушником. З дверей біля замка полетіли друзки. Двері відразу ж розчахнулися від неймовірно сильного удару ногою, й у кабінет зі швидкістю кур’єрського потяга ввалилася чиясь надзвичайно велика туша, освітлена ззаду трьома ліхтариками. Рідна міліція так не поводиться. Я вже було зібрався зітхнути з полегшенням, але не мав навіть вільної секунди, тому що моє коліно вже впнулося молодчикові в пах, а кулак розплющив йому носа. Допоки він не оговтався, я повернув його до себе спиною, здушив йому горло зігнутою рукою, приставив пістолет до його скроні і голосно наказав: «Кинь пістолет на підлогу, падло!» Хіба я міг говорити інакше? Тієї миті я був не слідчим Кононовим, а якимось найманцем, що виконує доручення свого боса.
Можливо, троє друзяк, що ввалилися в кімнату слідом за молодиком, який потрапив до моїх лабет, і застрелили б мене, якби були впевнені, що їхні кулі зможуть ефективно пробити такого товстого хлопчика, яким виявився мій імпровізований живий щит, а можливо, вони справді дорожили його життям. Не знаю. Ніхто з них гадки не мав, що мої патрони холості? Хоча я й сам, зізнаюся, вирішив тієї миті, що краще не думати про це, а діяти так, ніби вони бойові.
Горлорізів було троє. Усі в точнісінько таких самих, натягнутих до підборіддя плетених шапочках, як і ми. Вони світили ліхтариками мені в обличчя. Якби я міг відсторонено, збоку оцінити ситуацію, що склалася, то зауважив би, що і ми, і наші противники виявили високу майстерність у вмінні маскуватись.
— Кинь пістолет, кому кажу?!! — крикнув удруге я своєму заручникові, що стікав кров’ю.
— Кинь, — сказав один із трьох.
Важкий предмет тупо вдарився об килимове покриття.
— І ви всі теж! Швидко! Опустіть ліхтарі!
Я здушив горло своєму заручникові так, що він захрипів, ковтаючи слину, але не зміг видати жодного звуку.
Усі троє змушені були кинути пістолети на підлогу.
— Жоро, вилазь через стіл, базару нема! — звернувся я до Пельша.
Може видатися смішним, але традиційна фраза «базару нема» мас магічну дію. Я використовував її для того, щоб мої противники могли трохи розслабитися.
— Що там у тебе? — загугнявів Пельш, жуючи свою плетену шапочку. Чи то з переляку, чи то для конспірації.
— Нормально все і братва нормальна! Ходи-но сюди.
За своєю спиною я почув кроки і важкий подих Пельша.
— Посвіти на підлогу і підніми пістолет.
— Братане, може… — звернувся до мене один із бандитів, що був, мабуть, за старшого.
— Спо-окійно! — обірвав його я. — Не сци, ще поживеш. Візьми пістолет, Жоро.
«Жора» взяв.
— Тепер усім відійти до стіни! Живо! Руки за голову!
Відійшли. До протилежної стіни коридору. Руки заклали за голови.