— Три кроки вліво!
Відійшли на три кроки вліво. Слухняні.
— Приєднуйся до них, швидко! — я штовхнув свого заручника туди, де стояло троє його братанів. Не потрібні мені заручники. У нас два пістолети, а в них — жодного.
Пельш підібрав усі пістолети з підлоги. Тієї миті він нагадував де Ніро у фільмі «Таксист». Усі дула були оснащені високоякісними глушниками. Два пістолети Пельш засунув за пояс, а інші два націлив на наших душогубів. «Цікаво, чи зможе він у разі необхідності вистрілити?» — подумав я і звернувся до нього з проханням:
— Жоро, дай-но мені один пістолет.
Відчувши у своїх руках справжню смертоносну зброю, я одразу пожвавішав.
— Скільки вас усього?
Відповіді не було.
Я двічі вистрілив бойовими в стіну за кілька сантиметрів від найближчого абрека.
— Ще четверо.
— Де?
Кілька секунд панувало мовчання, і я з прикрістю подумав, що якщо щоразу розв’язуватиму їм язики пальбою в стіну, то мені не вистачить патронів, щоб скінчити розмову. Однак, на щастя, хлопці виявилися тямущими і мені не довелося ще раз застосовувати зброю:
— Двоє внизу і двоє на даху, — відповів той самий абрек.
— Усім лягти на підлогу. Якщо хтось устане раніше, ніж через десять хвилин — уб’ю, — переконливо попередив я, не переймаючись тим, що здійснити сказане практично неможливо.
Ми з Пельшом, тримаючи під прицілом своїх супротивників, задкуючи, відступили до сходів. Залишати будівлю через дах і влаштувати без потреби перестрілку з охороною мені не хотілося.
— Вийдемо як білі люди — через вестибуль, — шепнув я Пельшу.
— Ти з глузду з’їхав?
— Однаково інакше не вдасться. Якщо треба буде — стріляй. Це наказ.
— Зрозумів, — Пельш був на подив небагатослівний.
Ми зупинилися біля сходів і прислухалися. Я посвітив ліхтариком у коридор, туди, де стояли наші недруги. Вони поводилися на подив досить сумирно. «Назвати їх боягузами у мене не повертався язик. Радше розумні, аніж легкодухі», — подумав я.
— Гаси ліхтарик, — наказав я Пельшу. — Дійдемо до нижнього прольоту, якщо внизу, під сходами, нікого не буде, спустимося у вестибуль. Ну а там зорієнтуємося. Зрозумів?
— Зрозумів.
Ми спустилися без проблем. Я обережно виглянув у вестибуль і побачив двох охоронців з ліхтариками. Один з них стояв біля скляних дверей і зиркав на вулицю, інший нервово ходив узад-вперед і блимав на всі боки ліхтариком. До нього було метрів п’ять-сім.
— Де ці чортяки лазять? — голосно позіхнув той з охоронців, що стояв біля дверей.
— А я знаю, — відгукнувся його напарник. — Може, уже когось розфасовують по пакетах.
Як тільки він замовк, я кинувся на нього й оглушив ударом пістолетної рукоятки по голові, а Пельш побіг до дверей, він спрямував на охоронця два пістолети і крикнув тому: «Лягай, суко, інакше вб’ю». На жаль, вартовий не послухав поради Пельша і вистрілив. Вистрілив і я.
Ну я, звичайно, не Гретинський. Тридцять із тридцяти вибиваю рідко. А от дев’яносто сім-дев’яносто вісім зі ста можу. Якось само собою виходить. А чим ще займатися розлученому капітанові Кононову? Як розважатися? Поправлятись у стрільбі.
Охоронець упав, скрутився і заскавучав від дикого болю в роздробленій щиколотці.
— Здаюся, хлопці!
Молодець. Розумний. Боягузом його теж не назвеш.
— Здаєшся, тоді кидай пістолет! — крикнув йому Пельш, голос якого я ледве впізнав. Живий, слава Богу.
Охоронець жбурнув нам пістолет. Теж, звичайно, із глушником. Не приватна охорона, а прямо якась регулярна армія.
Ми підібрали зброю, переступили через поваленого ворога і вибігли на вулицю. Зауважу, що діяли ми не тільки блискавично, але й благородно: не удостоїли свого ворога жодним стусаном у живіт або ребра.
12 травня, 02.14
— Слухай, а ти крутий, виявляється, — серйозно сказав Пельш, коли ми, від’їхавши від будинку моди щонайменше кілометра півтора, зупинилися покурити й обговорити ситуацію, що склалася.
— А ти думав, — байдуже мовив я, хоча гордість розпирала мене. — Я, чесно кажучи, у такій халепі ще ніколи не був.
— Невже у тебе раніше не стріляли?
— Траплялося, але, як правило, через яку-небудь дурницю.
— А тут таке, що забудеш, як маму рідну звати.
— Розумію. У тебе ж сьогодні стріляли.
— Хіба? А я думав у тебе, — скромно відповів Пельш.
— Та хіба не байдуже? Якби їм пощастило трохи більше, а нам — трохи менше, пришили б обох.
— Зате тепер ми їх засадимо, — мрійливо мовив Пельш. — По десять років кожному, без права листування.