Булавін зрідка повторював що-небудь двічі. Питати втретє було рівноцінно самознищенню. Усілякі там «до побачення» і «до зустрічі» були зовсім недоречні. Я вийшов з кабінету.
12 травня, 13.45
Здати справу Золотарьову означало завалити її. Якщо це розумів я, то усвідомлював і Булавін. Навіщо завалювати справу? Мабуть, Булавін знав, але я ні.
Я думав про Наталю і Осетинського. Як я тепер зможу захистити їх (у першу чергу, звичайно, Наталю) і як я помщуся за Марину (знову ж, в ім’я Наталі)?
Що мені робити? Піти на дно. Сховатися і стиха попивати винце? Я збагнув одне — моє розслідування набуло статусу приватного. Я доведу його до кінця за будь-яких обставин. Рано чи пізно я покладу на стіл Булавіна папку, в якій буде все — і продірявлена кулею дискета Пельша, і визнання головного бухгалтера. Мені байдуже, що зі мною зроблять потому: відправлять під суд, виженуть з роботи.
І навіть якщо мені нічого не вдасться, то, принаймні, моя совість буде чистою.
До свого кабінету я зайшов упевненою ходою, нічого не сказав Пельшу про розмову з Булавіним, а подзвонив Юрі.
12 травня, 14.27
Кононов нерішуче відкрив двері і потрапив у ту саму обитель муз і стильних фотографій, у якій уже був учора. Юра радо зустрів його.
— Володю, я щойно про тебе згадував!
— Приємно чути, бо увесь день я думав про тебе. Ну як справи?
— Чудово! — Юра здійняв угору кулак. Так роблять телекоментатори, коли транслюються найгарячіші кадри матчу з футболу. — Просто неймовірно!
Кононов побачив на підвіконні пластикову коробку з прозорою кришкою і запитально глянув на Юру.
— Ти вгадав! У ній твої речі!
Юра зняв коробку з підвіконня. Відкрив кришку і… дістав відтіля чудову трійку — штани, піджак і жилетку.
— Міряй, Володю.
Кононов узяв речі з рук Юри і став оглядатися, сподіваючись знайти примірювальну. Юра чарівно усміхнувся.
— Не соромся, я відвернусь. Якщо хочеш — навіть замкну двері.
Коли двері було замкнено, слідчий рішуче попрямував до довгого вузького дзеркала, що прикрашало одну зі стін кімнати, і одягнув штани. Жодні штани не пасували Кононову, як ці. Потому настала черга піджака.
Кононову не так уже й часто доводилося одягати якісні дорогі речі. Це не означає, що він був злидарем. Ні. Але весь його гардероб складався з речей середньої якості. Піджак вразив Кононова своєю ефектністю. Але він згадав, що забув одягти жилет.
Довелося знімати піджак і одягати речі в правильному порядку. Коли все було зроблено належним чином, Кононов критично оглянув себе в дзеркалі. Відтіля на нього дивився успішний молодий чоловік атлетичної тілобудови. Щоправда, сорочка не пасувала до нового одягу. Та й зачіску треба було змінити.
— Можеш повертатися, Юро! — Кононов не приховував свого вдоволення.
— Ну як?
— Я просто вражений…
— Але це ще не все.
Юра підійшов до коробки і витяг звідти стильні літні брюки, футболку, неймовірно гарну шовкову сорочку, фірмові джинси «Леві-Стросс», легкі тенісні пантофлі білого кольору і «козачки» на височенному каблуці.
— Це все мені? — здійняв брови Кононов.
— Ми ж домовлялися… Я дотримуюсь своїх обіцянок. Чого дивишся як баран на нові ворота? Міряй! Міряй!
Кононова не потрібно було довго просити.
За кілька секунд він одягнув туфлі на високому каблуці і модні джинси.
— Чогось не вистачає, — мовив Юра, уважно оглядаючи Кононова. — A-а, зрозумів!
Юра пов’язав на шию Кононова шовкову хустку. Кононов ніколи в житті не вдягав нашийної хустки. І не одягнув би, якби не… Якби не Наталя. «Якщо в нас навіть нічого не вийде, принаймні ніхто ніколи не дорікатиме мені, що я маю вигляд залізного Фелікса», — подумав Кононов.
Потому він поміряв легку бузкову сорочку і лляні штани.
— Добре, дуже добре, — розчулено мовив Юра.
У його словах звучала професійна гордість, естетичне задоволення художника, що споглядав красивого чоловіка, радість від усвідомлення того, що зробив приємне. Причім, абсолютно безкорисливо.
— Скажи, Юро, скільки я тобі винен? — Кононов поставив дуже делікатне запитання.
— Як це? — здивувався Саєнко. — Ми ж учора домовилися про все… Ти винен мені двісті…
— Ні, Юро. Так не годиться. Ми домовлялися вчора, але я й гадки не мав, що речей буде так багато… Це нечесно!
Кононов мав загострене почуття справедливості. Він прекрасно розумів, що двісті доларів — це замала сума для такої кількості речей.