Коли він підійшов до гурту людей, роззяв зібралося уже чимало. Слідчий витяг з кишені своє червоненьке посвідчення і став протискуватися, довелося попрацювати ліктями.
Нікого не вбили. Навіть не поранили. Але всі були перелякані. Власники машин рахували збитки, цікаві ловили ґав. Кононов поставив коробку і дипломат на асфальт і почав опитувати свідків.
Очевидці розповіли йому, як на великій швидкості з’явився темно-синій «Москвич», водій якого, як і чоловік на передньому сидінні, був у масці. З відкритого вікна машини висунулося дуло автомата, і кілька черг прошили чотири машини, осколки скла яких посипалися на асфальт, немов новорічне конфетті.
На щастя, у машинах нікого не було. Нікого не було й поблизу. Тому ніхто не постраждав.
— Пропустіть, пропустіть! — це кричав якийсь чоловік, що намагався протиснутися крізь юрбу спостерігачів.
Його голос видався Кононову знайомим. Коли він побачив голову чоловіка, який кричав і штовхався, то зрозумів, хто є його власником.
Максим Петрович Смолич. Божевільний Макс. Улюбленець Наталі. Записний бюрократ і комп’ютерний маніяк. Людина у футлярі. Підозрюваний. Кононов був справді радий його побачити.
— Доброго дня, Максиме Петровичу, — досить спокійно, ніби нічого не сталося, привітався Кононов.
Максим Петрович був дуже наляканий і роздратований одночасно. Він поставив запитання, до якого завжди вдаються у подібних ситуаціях:
— Що тут сталося?
— Я саме намагаюся в цьому розібратись. Ви що-небудь бачили?
— Ой, товаришу слідчий? — Смолич тільки зараз, здається, упізнав Кононова.
І це цілком зрозуміло. З першого погляду розпізнати в денді на високому каблуці і чорних джинсах непоказного слідчого Смоличу було, звичайно ж, не під силу.
— Нічого я не бачив! Я щойно сів у свою машину, але раптом згадав, що забув купити хоч що-небудь на вечерю і вирішив зайти в магазин. Вийшов з машини, навіть сигналізацію, по-моєму, забув уключити. Скупився, — Смолич потряс пакетом, що пахнув копченою рибою, — і повернувся.
— Навіщо?
— Як це навіщо, це ж моя машина!
— Яка? — запитав Кононов.
— Оця! — Смолич поклав долоню на капот нового червоного «Фольксвагена», понівеченого кулями.
«А минулого разу в нього був, здається, „Мерседес?“» — зауважив про себе Кононов.
— А власників інших машин, ви випадково не знаєте? — поцікавився Кононов.
Питання було принциповим: автоматник «Москвича» мав на меті знищити конкретну машину. Цікаво — чию? А можливо, зловмисники хотіли відправити на той світ її власника. Кого саме?
Смолич пройшовся уздовж ряду покалічених пострілами автомобілів, заглянув у салони й оглянув номери.
— Ні, нікого не знаю. Гадаю, невдовзі підійдуть усі.
Смолич не помилився. У міру того, як зменшувалася юрба спостерігачів, з’являлися і власники постраждалих автомобілів.
— Іван Іванович Липкин, Костюринська, 7, — представився один з них.
Інші власники були теж людьми непримітними. Домогосподарка — дружина бізнесмена ходила в сусідню з будинком моди ощадкасу платити за світло. Інженер відвідував тітку в будинку на протилежному боці вулиці. Чоловік, що представився страховим агентом, забирав дочку з хореографічної школи.
Незабаром під’їхали працівники міліції. Напевно, хтось усе-таки догадався їм подзвонити. Можливо, Силін. Або вахтер з будинку моди.
ДАІ є ДАІ. Кононов ставився до представників дорожньої міліції приблизно так, як ювелір до дизайнера пластмасової біжутерії. Привітався зі старшиною з величезним животом, пояснив суть справи і дав колегам повну можливість самостійно розібратися з цією подією.
Кононов підійшов до Смолича, той охав і ахав, обдивляючись свого продірявленого німецького рисака.
Кононов майже не сумнівався у тому, що стрільці цілилися в Смолича. Або його машину. Страховий агент, інженер, дама з ощадкаси, студент, що катається на дідусевому «Опелі». (Останнім — і студентові, і «Опелю» — Кононов співчував найбільше.) Сумнівно, щоб хто-небудь із них міг бути об’єктом підвищеної уваги всесильних мафіозі, що запросто серед білого дня прошивають автоматними чергами машини, припарковані на найлюднішій вулиці міста.
— Дуже пошкодили? — запитав нейтральним тоном Кононов.
— Зовні ніби не дуже. А от усередині, напевно, купу деталей доведеться замінити, — з усього було видно, що Смолич уже встиг зробити приблизну калькуляцію збитків.
— Небезпечно іноді паркуватися біля свого місця роботи, — жартівливим тоном мовив Кононов.