— Сідай, дитинко.
— А д’ Мак’? — запитала дівчина, ковтаючи склади і закінчення, ніби учениця рядового профтехучилища.
— Макса нема, — Кононов розвів руками.
Ілона встала і попрямувала до дверей, їй потрібно було порадитися зі своїм сутенером.
— Почекай, дитинко, — Кононов загородив їй прохід. — У тебе великі неприємності.
Кононов витяг червону книжечку і тицьнув її під ніс переляканій дівчині.
— І що це означає? — Ілона закліпала накладними віями.
— Там біля входу стоїть червоний джип з нашими хлопцями. Бачила?
— Бачила, — кивнула Ілона.
— Тоді слухай, — Кононов заговорив тихо, але виразно. — У тебе проблема з віком.
Кононов був абсолютно впевнений у тому, що дівчині ще не виповнилося шістнадцяти.
— Я знаю, — плаксиво сказала Ілона і шморгнула носом.
— А твій хлопець?
Ілона кивнула.
— Звичайно я б міг прямо зараз забрати тебе в Управління.
— Але ж ви цього не зробите? — благально залепетала Ілона. — Не зробите?
— Усе залежатиме від твоєї поведінки.
Було видно, що дівчина відчувала небезпеку, але ніяк не могла розібратися, що ж сталося. Вона боялася Кононова. Хоча спілкування з міліцією було для неї звичною справою. Але Кононов зовсім не скидався на звичайного міліціонера. Хіба нормальні менти розгулюють по люксах у туфлях на височезних підборах?
— На тебе, моя люба, настукав Макс. Зараз він перебуває під слідством, ми злегка «натиснули» на нього і він указав на тебе.
— На мене? Що я зробила? — в Ілони затремтів голос.
— Зараз ти поїдеш зі мною, а мої хлопці переговорять з твоїм другом…
— Нікуди я не поїду! — забилася в істериці дівчина.
«Слава богу, що Смолич любитель неповнолітніх, а не зухвалих шльондр. Останніх не так легко залякати», — міркував Кононов, даючи дівчині можливість наплакатися досхочу.
— Та я цього Макса лише двічі бачила.
— А він стверджує, що добре тебе знає, не грайся зі мною! — гаркнув Кононов.
— Я нічого не зробила! — крикнула Ілона.
— У суді розповіси, — більш м’яко сказав Кононов, який не дуже приємно почував себе в ролі ошуканця.
— Я ні в чому не винна!
— Досить балачок, — відрізав Кононов. — Розповідай, як усе було.
Ілона витерла своє личко рукавом напівпрозорої кофточки.
— А що розповідати? — запитала вона, вкрай збентежена.
— Почнемо з шостого травня. Це минула неділя. Пригадуєш? Тільки не думай мене дурити! Макс у всьому зізнався.
— А що шостого числа?
— Дитинко, не зли мене. Розповідай, як усе було…
Ілона знову зарюмсала.
— В неділю я була в Макса. Він замовив мене на десяту, але я трохи спізнилася і прийшла до нього здається… о пів на одинадцяту. Я не люблю вставати рано. Але Макс пообіцяв заплатити вдвічі більше…
— Це я знаю, краще розкажи, коли ви вирішили убити Столярова?
(Ніякого Столярова Кононов, звичайно, не знав, просто він хотів випитати в Ілони правду про шосте травня).
— Убивство?
Ілона дивилася на Кононова поглядом жертовного ягняти.
— Гаразд, продовжуй, що було далі, після того, як ти прийшла, — махнув рукою Кононов.
— Він накричав на мене, вилаяв за спізнення. Потім пояснив, що у нього непередбачена справа і йому потрібно ненадовго вийти. Попросив, щоб я його почекала.
— Що далі? — зіщуливши очі, запитав Кононов.
— Макс пообіцяв доплатити ще й обіцяв прийти через годину, а повернувся через три.
— Ти хочеш сказати, що з ним нікуди не ходила, правильно я зрозумів? — єзуїтським тоном запитав слідчий. — Але от сусіди, бабусі, що сиділи на лавочці, кажуть інше — вони стверджують, що Смолич вийшов під руку із симпатичною молодою дівчиною. Це часом була не ти?
(В інтересах справи Кононов міг зважитися і не на такий блеф).
— Та нікуди я не виходила, а увесь час, поки його не було, дивилася відик.
— Що було потому, як він прийшов! — крикнув Кононов.
— Дивно, але він повернувся у спортивному костюмі, хоча виходив із дому у піджаку і джинсах — я це запам’ятала. Ми трохи випили, я зробила йому мінет, — після цього подзвонила Валєрику — це мій хлопець. Він мене забрав. До речі, Макс дотримався обіцянки, не поскупився. Заплатив сповна.